З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»
Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»
Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»
Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»
Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»
Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»
Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»
Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»
Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»
Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»
52
0
0

Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»

«У мене так само в житті мистецтво, відданість театру переважає над особистим життям»

Ще з дитячого садочку я знала, що буду актрисою і все для цього робила: ходила в драматичні гуртки, співала в хорі, адже від мами я отримала гарний голос, тому, маючи певні завдатки, їх реалізовувала. Завдяки акторській професії і різним персонажам, авторам, можна довести свої думки, погляди, переживання. Для себе я визначила, що акторство – це можливість спілкуватися зі світом, це моя мова.

Якби не актрисою, я б займалася дизайном одягу, тому що з дитинства люблю і вмію шити, хоча спеціально на це не вчилася. Був якийсь мінімальний курс під час шкільного навчання, в результаті чого я зшила костюм своїй театральній знайомій, займалася шиттям одягу і навіть кофру для саксофона зі шкіри.

У мене так само в житті мистецтво, відданість театру переважає над особистим життям

Завжди було бажання втілити у виставах відомі історичні жіночі постаті і зараз маю три такі персонажі. Це моновистава «Актриса» про Марію Заньковецьку, переглянувши яку, Тетяна Поліщук назвала мене новою Марією Заньковецькою в однойменній статті в газеті «День», тому що знайшла схожість, ідентичність з нею. Особисто для мене ця жінка – мій психотип, адже у мене так само мистецтво і відданість театру переважає над особистим життям. Цю виставу мені запропонувала режисерка Алла Григорівна Бабенко для фестивалю в Культурному українському центрі на Арбаті, а оскільки з однією людиною зробити постановку швидше і простіше, то виникла моновистава.

До речі, це вже друга робота для цього фестивалю, першою була моновистава «Божевільна» про дружину Івана Франка Ольгу Хоружинську. Коли мені запропонувала Алла Григорівна цю історію, то спочатку я відмовилася, адже все пропускаю крізь себе, а в цьому матеріалі існування – на межі зриву і трагедія в ньому пов’язана з дитиною, що не могло не налякати.

Знаковими роботами для мене є «Ярославна королева Франції» про дочку Ярослава Мудрого Анну та «Три товариші», де у мене була роль Пат. З нових театральних робіт цікавою є роль Беатріче, в якій поєднані і драма, і комедія, і вокал, і фехтування, яке я опанувала в репетиційному процесі. Звісно ж, визначними для мене є всі чеховські персонажі, яких було багато, адже щороку до 2013 ми їздили у садибу Чехова в Меліхово і щоразу Алла Григорівна готувала нову постановку. Чехов – дуже близький мені автор. Психологічний театр – це моє. Вистави були українською мовою і журі наголошувало на тому, що Чехов українською звучить особливо, особливо точно, особливо правильно.

Я – актриса, яка працює у театрі імені Марії Заньковецької

Найбільшу участь у моєму становленні взяли мій педагог Богдан Миколайович Козак, а також Любов Яківна Каганова, яка викладала сценічну мову. Також це режисери, з якими я в основному працювала, – Алла Бабенко та Вадим Сікорський.

Заньківчанка для мене означає те, що я вчилася при театрі Заньковецької і уже 20 років там працюю. Також це певна естетика, культура поведінки в театрі, в роботі з колегами, шана і пам'ять корифеїв. Але не прив'язка лише до цього театру, театру імені М. Заньковецької. Я в цьому плані мобільна. І думаю, не потрібно прив'язуватись. Часи, світ, режисура, існування на сцені, естетика змінюються, треба бути гнучким до змін. Називати себе кимось – це прив’язати навіки-віків до чогось одного, а мистецтво пов’язане з життям, тим більше театральне мистецтво і повинно змінюватися разом зі світом. Тому для мене називати себе Франківцем, Заньківчанином або ще кимось – це законсервувати себе. Я – актриса, яка працює у театрі імені Марії Заньковецької на сьогодні.

Мені подобається плеяда нових режисерів, з якими я мрію попрацювати і які б розкрили мене з іншої сторони. Найперше це Тамара Трунова, яка мені схожа на Аллу Бабенко у молодшому віці. Так само захоплююся роботами Івана Уривського, Дмитра Богомазова, Андрія Приходько, Андрія Бакірова, Стаса Жиркова.

Я дуже хотіла потрапити у кінопроцес

Я дуже хотіла потрапити у кінопроцес. Цією весною вийшов серіал під назвою «Відважні» про підрозділ боротьби з домашнім насильством з актуальною на сьогодні темою. В цьому серіалі чотири жінки у створеному при поліції підрозділі допомагають тим, хто потерпає від домашнього насильства. Кожна героїня має трагічне минуле, яке і мотивує їх допомагати жінкам. Моя героїня, майор Рената Маркович, колишня співробітниця Інтерполу, – оперативник в цій четвірці.

Також дуже чекаю виходу 12-серійного фільму «Сага», де на прикладі чотирьох поколінь однієї родини були передані різні історичні періоди від початку ХХ століття до Майдану: розкуркулювання, Перша світова війна, Голодомор, Друга світова війна, Радянський період застою, шалені 90-ті, потім 2000-ні і Майдан. Моя героїня Христина – мати трьох дітей, вона зі Сходу України, яка від Голодомору тікала з дітьми у Луганське, потім доля завела її до Києва. Її два сини-близнюки (до речі, як і у мене в житті сини-двійнята) під час Другої Світової Війни служили в різних військах. Один – в лавах Радянської Армії, а другий – в УПА. Тобто, на прикладі цієї родини показано життя українців в цих історичних подіях. А Христина – це образ України.

В кінці лютого відбулася театральна прем’єра «#Антонич_Ми», поставлена в театрі імені М. Заньковецької. Це сучасний матеріал від Наталії Боймук, актриси нашого театру, в якому поєднано сучасне життя і поезію Богдана-Ігоря Антонича. П'ятеро молодих людей, які, як і всі сучасні люди, більше живуть у віртуальному світі, спілкуються в гаджетах, потрапляють у замкнений простір, де немає мобільного зв'язку. Вони знайомляться з поезією Антонича завдяки тому, що серед них є людина, для якої книги, а особливо вірші Антонича мають велике значення. І поезія Антонича пробуджує їхні душі, повертає їх у дитячі спогади, у страхи, які в кожного з персонажів з'явились ще в дитинстві, і очищує їх. Тому це вистава-очищення, вистава-сповідь. І ми вже побачили, як, завдяки цій виставі, відбувається очищення і в глядачів.

Фото з вистави «#Антонич_Ми»

Інтерв’ю: Альона Ярушевська

Читай також:

Юрій Чеков: «Я завжди хотів бути заньківчанином»

Які театральні прем’єри готує Захід?

12 фактів про театр імені Марії Заньковецької

Особистості

Я пишу для всіх. Про всіх нас для всіх нас. Найчастіше з іронією, посмішкою і надією.

12 запитань до актриси Молодого театру Вікторії Ромашко

10 питань до актриси Лі Берлінської

У кожній державі і в кожній нації є виразник своєї духовності через сцену, тому що саме через театр...

Вас може зацікавити