З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»
Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»
Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»
Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»
Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»
Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»
Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»
Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»
Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»
Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»
110
0
0

Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»

«У мене так само в житті мистецтво, відданість театру переважає над особистим життям»

Ще з дитячого садочку я знала, що буду актрисою і все для цього робила: ходила в драматичні гуртки, співала в хорі, адже від мами я отримала гарний голос, тому, маючи певні завдатки, їх реалізовувала. Завдяки акторській професії і різним персонажам, авторам, можна довести свої думки, погляди, переживання. Для себе я визначила, що акторство – це можливість спілкуватися зі світом, це моя мова.

Якби не актрисою, я б займалася дизайном одягу, тому що з дитинства люблю і вмію шити, хоча спеціально на це не вчилася. Був якийсь мінімальний курс під час шкільного навчання, в результаті чого я зшила костюм своїй театральній знайомій, займалася шиттям одягу і навіть кофру для саксофона зі шкіри.

У мене так само в житті мистецтво, відданість театру переважає над особистим життям

Завжди було бажання втілити у виставах відомі історичні жіночі постаті і зараз маю три такі персонажі. Це моновистава «Актриса» про Марію Заньковецьку, переглянувши яку, Тетяна Поліщук назвала мене новою Марією Заньковецькою в однойменній статті в газеті «День», тому що знайшла схожість, ідентичність з нею. Особисто для мене ця жінка – мій психотип, адже у мене так само мистецтво і відданість театру переважає над особистим життям. Цю виставу мені запропонувала режисерка Алла Григорівна Бабенко для фестивалю в Культурному українському центрі на Арбаті, а оскільки з однією людиною зробити постановку швидше і простіше, то виникла моновистава.

До речі, це вже друга робота для цього фестивалю, першою була моновистава «Божевільна» про дружину Івана Франка Ольгу Хоружинську. Коли мені запропонувала Алла Григорівна цю історію, то спочатку я відмовилася, адже все пропускаю крізь себе, а в цьому матеріалі існування – на межі зриву і трагедія в ньому пов’язана з дитиною, що не могло не налякати.

Знаковими роботами для мене є «Ярославна королева Франції» про дочку Ярослава Мудрого Анну та «Три товариші», де у мене була роль Пат. З нових театральних робіт цікавою є роль Беатріче, в якій поєднані і драма, і комедія, і вокал, і фехтування, яке я опанувала в репетиційному процесі. Звісно ж, визначними для мене є всі чеховські персонажі, яких було багато, адже щороку до 2013 ми їздили у садибу Чехова в Меліхово і щоразу Алла Григорівна готувала нову постановку. Чехов – дуже близький мені автор. Психологічний театр – це моє. Вистави були українською мовою і журі наголошувало на тому, що Чехов українською звучить особливо, особливо точно, особливо правильно.

Я – актриса, яка працює у театрі імені Марії Заньковецької

Найбільшу участь у моєму становленні взяли мій педагог Богдан Миколайович Козак, а також Любов Яківна Каганова, яка викладала сценічну мову. Також це режисери, з якими я в основному працювала, – Алла Бабенко та Вадим Сікорський.

Заньківчанка для мене означає те, що я вчилася при театрі Заньковецької і уже 20 років там працюю. Також це певна естетика, культура поведінки в театрі, в роботі з колегами, шана і пам'ять корифеїв. Але не прив'язка лише до цього театру, театру імені М. Заньковецької. Я в цьому плані мобільна. І думаю, не потрібно прив'язуватись. Часи, світ, режисура, існування на сцені, естетика змінюються, треба бути гнучким до змін. Називати себе кимось – це прив’язати навіки-віків до чогось одного, а мистецтво пов’язане з життям, тим більше театральне мистецтво і повинно змінюватися разом зі світом. Тому для мене називати себе Франківцем, Заньківчанином або ще кимось – це законсервувати себе. Я – актриса, яка працює у театрі імені Марії Заньковецької на сьогодні.

Мені подобається плеяда нових режисерів, з якими я мрію попрацювати і які б розкрили мене з іншої сторони. Найперше це Тамара Трунова, яка мені схожа на Аллу Бабенко у молодшому віці. Так само захоплююся роботами Івана Уривського, Дмитра Богомазова, Андрія Приходько, Андрія Бакірова, Стаса Жиркова.

Я дуже хотіла потрапити у кінопроцес

Я дуже хотіла потрапити у кінопроцес. Цією весною вийшов серіал під назвою «Відважні» про підрозділ боротьби з домашнім насильством з актуальною на сьогодні темою. В цьому серіалі чотири жінки у створеному при поліції підрозділі допомагають тим, хто потерпає від домашнього насильства. Кожна героїня має трагічне минуле, яке і мотивує їх допомагати жінкам. Моя героїня, майор Рената Маркович, колишня співробітниця Інтерполу, – оперативник в цій четвірці.

Також дуже чекаю виходу 12-серійного фільму «Сага», де на прикладі чотирьох поколінь однієї родини були передані різні історичні періоди від початку ХХ століття до Майдану: розкуркулювання, Перша світова війна, Голодомор, Друга світова війна, Радянський період застою, шалені 90-ті, потім 2000-ні і Майдан. Моя героїня Христина – мати трьох дітей, вона зі Сходу України, яка від Голодомору тікала з дітьми у Луганське, потім доля завела її до Києва. Її два сини-близнюки (до речі, як і у мене в житті сини-двійнята) під час Другої Світової Війни служили в різних військах. Один – в лавах Радянської Армії, а другий – в УПА. Тобто, на прикладі цієї родини показано життя українців в цих історичних подіях. А Христина – це образ України.

В кінці лютого відбулася театральна прем’єра «#Антонич_Ми», поставлена в театрі імені М. Заньковецької. Це сучасний матеріал від Наталії Боймук, актриси нашого театру, в якому поєднано сучасне життя і поезію Богдана-Ігоря Антонича. П'ятеро молодих людей, які, як і всі сучасні люди, більше живуть у віртуальному світі, спілкуються в гаджетах, потрапляють у замкнений простір, де немає мобільного зв'язку. Вони знайомляться з поезією Антонича завдяки тому, що серед них є людина, для якої книги, а особливо вірші Антонича мають велике значення. І поезія Антонича пробуджує їхні душі, повертає їх у дитячі спогади, у страхи, які в кожного з персонажів з'явились ще в дитинстві, і очищує їх. Тому це вистава-очищення, вистава-сповідь. І ми вже побачили, як, завдяки цій виставі, відбувається очищення і в глядачів.

Фото з вистави «#Антонич_Ми»

Інтерв’ю: Альона Ярушевська

Читай також:

Юрій Чеков: «Я завжди хотів бути заньківчанином»

Які театральні прем’єри готує Захід?

12 фактів про театр імені Марії Заньковецької

Особистості

«Настю, заспокойся, ти все зможеш. Просто займайся своєю улюбленою справою!»

Мені подобається відкривати для себе нові кіно таємниці, рости саме в кіно і бачити свій розвиток,...

У липні я стала режисеркою-постановницею у Київському академічному театрі ляльок і вже поставила...

До Дня народження Богдана Сильвестровича Ступки

Вова Лерт – режисер, який знімає голлівудське кіно в Україні. Кінорежисер, сценарист, випускник...

Я пишу для всіх. Про всіх нас для всіх нас. Найчастіше з іронією, посмішкою і надією.

Вас може зацікавити