З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Олександр Бегма «Я ризикнув, змінив своє життя і, здається, не прогадав»
37
0
0

Олександр Бегма «Я ризикнув, змінив своє життя і, здається, не прогадав»

Актор Олександр Бегма про театральну родину, акторську та музичну діяльність, премію «Київська пектораль», курйозні випадки та улюблені вистави

– Ви народилися у театральній родині: тато – режисер, а мама – хормейстер, розкажіть, як проходило ваше дитинство?

Моє дитинство та юність були дуже цікавими, тому що в садочку я мав якісь конфлікти і сказав, що більше туди не ходитиму. На той час, батьки працювали в Херсонському театрі імені М. Куліша і брали мене з собою на роботу. Там я спочатку був на репетиції хвилин 30, потім біг в хорзал до мами, співав разом з акторами, далі знову – в зал на сцену. Коли в акторів була перерва, то я міг побігати по сцені, декораціях. Це було дуже цікаво. Звісно ж, в мене були і є бабуся з дідусем, до яких я щоліта їздив у село, їв домашні овочі та фрукти, вчився працювати, руками майструвати, полюбив природу.

У Херсонському театрі імені М. Куліша тато був головним режисером і я брав участь у двох його виставах. В одній козацьке військо йшло в похід, а ми, дітлахи, в таких само шароварах виходили, бігли за ними, маршурували. В іншій виставі «Чмир» ми виходили на подвір’я, де нам мили ноги, не знімаючи чобіт, а потім ми заходили в хатинку і сиділи там протягом першого акту. Пам’ятаю, всі дуже боялися висунутися з віконця, а мені здавалося, що це виправдано – дитина може дивитися у вікно, тим паче тоді в залі сиділи мої родичі. І я визирав у вікно і шукав поглядом, де там сидить мій дядя Саша.

Після того, як мені виповнилося шість років, ми переїхали до Києва, перевірили мої музичні здібності і вирішили, що треба вступати на піаніста. Ось так з 1998 року я почав вчитися: одинадцять років школи та п’ять років консерваторії. Маю тепер диплом магістра музичного мистецтва.

– Як ви самі сказали, впродовж шістнадцяти років вчилися на музиканта, чому вирішили перекваліфікуватися в актора?

Стати актором було певною мрією, яка вабила, бо з дитинства я був в театрі. Коли я навчався в школі, ми ходили до київської опери на «Ріголетто». Там також працював мій тато і після перегляду він повів мене за лаштунки, знайомив мене з акторами. Пам’ятаю великого, загримованого Ріголетто, який вітає мене за руку, і це не могло не справляти враження! Чому став актором? Я потрапив у виставу «У Чорного моря» Ігоря Славинського (театр «Сузір’я»), де я граю на фортепіано та маю невелику акторську роль. За цей короткий проміжок часу я відчув, як це бути актором. Тоді партнерка по сцені Ірина Калашнікова запропонувала піти і подати документи на акторський факультет, я погодився, бо давно про це мріяв. Хоча в мене була альтернатива вступити на аспірантуру в консерваторію. Я ризикнув, змінив своє життя і, здається, не прогадав.

Я вступив на курс до Дмитра Михайловича Богомазова і впевнений, що мені пощастило. У нас було багато самостійної роботи: ми самотужки робили уривки, новели, потім показували їх майстрам і вони вже з нами їх допрацьовували, робили зауваження. Я вважаю це правильно, тому що актор має вміти орієнтуватися, так би мовити, у просторі. Звичайно, протягом навчання я багато часу музикував, тобто акомпанував своїм одногрупникам. Я не покинув повністю своє музичне навчання і реалізувався як театральний музикант.

– У школі вас разом з однокласниками водили до театру, на вашу думку, це правильна практика, щоб прищепити любов до театру школярам, чи треба звертатися до інших форматів?

Я вважаю, що все одно треба водити до театру та прищеплювати таким чином любов. Навіть якщо діти розважаються та перешіптуються протягом вистави, вони цей час знаходяться в театрі і звикають до нього. Для них театр стає не чимось дивним, а звичайним. Після перегляду вистави необхідно аналізувати побачене або навпаки до візиту в театр зробити лекцію чи урок, бо школа – це маленький соціум для дитини, де вона вчиться контактувати з іншими людьми; це маленький приклад світу, де треба вчити не лише фізиці чи алгебрі, а й загальнолюдським поняттям та моральним принципам.

– У цьому році ви отримали «Київську пектораль» за «Краще музичне оформлення» у виставі «Verba», розкажіть, як взагалі виникла ідея такого музичного оформлення?

Режисер Сергій Маслобойщиков ще задовго до початку роботи підійшов до мене і запропонував бути музичним керівником і головну роль Лукаша. До цього в мене не було досвіду роботи музичним керівником, але в цій виставі я виконував головну роль і був всередині творчого процесу, тому мені було легко зрозуміти, що саме потрібно. Ми багато спілкувалися з Сергієм Володимировичем, він детально пояснював своє бачення, я пропонував своє, тому всі музичні ідеї виникали у тісній співпраці з режисером.

Звичайно, мені дуже допомогли мої друзі Роман Вишневський, з яким я вчився ще в школі, та Артем Кирієнко. Вони – саунд продюсери, звукові інженери та композитори. Я – автор всієї музики, але, оскільки в мене немає навичок і можливості робити фонограми, то записували і аранжували музику мої друзі.

– Якою була ваша реакція, коли ви дізналися, що отримали «Київську пектораль»?

Звісно ж, я дуже здивувався і зрадів. Мені хотілося отримати «Київську пектораль», тому що мені подобається результат музичного рішення і багато людей, які приходили на цю виставу, казали, що музика зробила більш емоційними і цікавими сцени у сприйнятті глядачів. Звичайно, цю премію треба розділити на нас трьох – Артема Кирієнко, Романа Вишневського і Сашу Бегму.

– Які курйозні випадки траплялися з вами на виставах?

Найбільш курйозні випадки – коли актор забуває текст і зі мною таке траплялося. У мене було дуже швидке введення у виставу «Ідіот» театру імені Івана Франка, я був у другому складі (у першому грає Павло Москаль) і свого персонажа я майже не репетирував. Точніше ми з моєю партнеркою по сцені Мариною Кошкіною встигли пройти лише певні сцени. І ось перша поява мого персонажа на вокзалі, коли він зіштовхується з князем Мишкіним, запитує і далі говорить: «Це ви – князь Мишкін? Чи не ви зволили рік тому...» Цю сцену ми не встигли прорепетирувати, я виходжу на сцену в шубі, циліндрі, бачу Пашу Шпегуна, який грає князя Мишкіна, запитую: «Ви – князь Мишкін?», а далі ти стоїш на авансцені Національного театру імені Івана Франка і в твоїй голові немає наступного слова. Ти починаєш з глибин розуму діставати по одну слову і з’являється текст. Можливо, безодня тривала секунди 3-4, але це було і страшно, і смішно, і захопливо.

Ще була дуже смішна ситуація на прогоні перед прем’єрою вистави «Поминальна молитва», коли я вирішив розколоти свою партнерку Аню Снігур (прим. ред.: розколоти – викликати сміх у партнера по сцені). У нас є сцена, де мій персонаж Перчик вибігає з оркестрової ями, підіймається по помосту і починає вибачатися, що запізнився. Я вирішив вибігти і впасти. Падаю, підводжусь і починаю серйозно з нею говорити. Бідна Аня не могла стримати сміху, в залі, де сидів режисер Дмитро Чирипюк, також стояв регіт, але, коли я вирішив це повторити безпосередньо на показі вистави перед глядачами, то вони подумали, що я справді впав, і ми це скасували.

– І наостанок розкажіть про свої улюблені або знакові вистави?

Такі вистави можна розділити на ті, що я бачив, і ті, в яких граю, але відразу зазначу, що мені дуже важко дивитися постановки у записі. Мені здається, що глядач не розуміє драматичні вистави у записі і їх обов’язково потрібно дивитися наживо в театрі, а ось музичні вистави, наприклад «Нотр-Дам де Парі» або «Юнона та Авось», легші для сприйняття у записі.

З улюблених вистав, які я бачив у Києві, це дивовижна постановка Дмитра Богомазова «Карнавал плоті», яка, на жаль, була знята з репертуару театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Взагалі я бачив всі постановки Дмитра Богомазова з 2014 року на сцені цього театру і можу сказати, що вони дуже якісні та театральні. У театрі імені Івана Франка, звичайно ж, це «Швейк» – вистава, під час перегляду якої ти вражений від того, що роблять такі два майстри на сцені (у ролях Богдан Бенюк і Анатолій Хостікоєв). За цим дуже цікаво спостерігати і круто вчитися. А з моїх улюблених вистав, в яких я граю, – це «Дванадцята ніч» у театрі драми і комедії на Лівому березі, «Незрівнянна» в театрі імені Івана Франка.

Інтерв’ю: Ярушевська Альона

Читай також:

Віталій Ажнов: «Я думаю, за нами майбутнє»

Ксенія Баша: «У чотирнадцять років я побачила виставу Андрія Жолдака «Кармен» і закохалася як в Хостікоєва, так і в театр»

15 фактів про Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка

Особистості

Постановки Романа Віктюка у Першому театрі, театру Лесі Українки, Одеському російському...

Актор Театральної Майстерні Миколи Рушковського Олег Коркушко про навчання на курсі Миколи...

Я пам’ятаю, на одну з репетицій Дмитро Михайлович приходить з трубою і каже: «На, це тобі». У мене...

«Настю, заспокойся, ти все зможеш. Просто займайся своєю улюбленою справою!»

Мені подобається відкривати для себе нові кіно таємниці, рости саме в кіно і бачити свій розвиток,...

Вас може зацікавити