Один у театрі не воїн, а хто ж?)
Позбавивши театралів звичних видовищ, карантин підкидає іноді незвичайні за формою заходи. Навесні долучилася до онлайн-фестивалів, в липні одесити порадували оперетами в парку, а тепер до нових вражень додався ще й «квартирник» – показ для нечисленної публіки в маленьких приміщеннях. Але для мистецтва не існує обмежень в просторі, воно не залежить від кількості присутніх…
Минулого літа я вже познайомилася, завдяки виставі «Червоний крокодил», з творчістю представника малопоширеного явища – криворізького театру одного актора «AVE», започаткованого митцем за покликанням, поетом, співаком, автором коротких п'єс в жанрі розмовно-віршованих поем Павлом Осіковим. Враження були неоднозначні, але сильні передусім завдяки емоційній складовій. Цього урізаного обставинами театрального сезону не вдалося побачити його на сцені, зате маю новий досвід учасниці міні-дійства.
Перед початком Павло звернувся до присутніх з поясненням суті своєї постановки, яку позначив, як філософські роздуми. Саме з «Індіанці. Сєня. Чорний джип» у 2016 році розпочався цей авторський театр. Текст можна назвати потоком свідомості, але все ж є червона нитка, лейтмотив, який час від часу виходить на перший план – не відривайся від себе, від своєї душі… Слова, винесені в заголовок виявилися символами. Індіанці – це показовий спокій за будь-яких обставин. Сєня – цинізм, який знищує все навколо, але врешті й себе. Джип – загроза, яка може виринути будь-звідки. Але все це – вказівки та заклики до людини, яка в житті часто чогось шалено прагне в гонитві за нав'язаною ззовні успішністю, але губить у поспіху те, без чого й подальший шлях не має сенсу…
В невеликій кімнаті немає місця для декорацій, виявилося достатньо стільця та валізи, з якої актор час від часу діставав необхідний реквізит. Але надзвичайно вдалим вийшло освітлення за допомогою звичайної настільної лампи з підлоги – від нього по стінах і кутках падали тіні від постаті, яка майже весь час рухалася, і вони створювали додатковий ефект, як на мене, – органічно доповнювали розповідь. Відразу ж і про рух – він має неабияке значення в акторській грі, підсилює вплив, передає те, чого немає в словах, – цього разу все було саме так, дуже доречно. Одяг звичайний, а в необхідний момент були використані символічна чорно-біла накидка та строгий чорний піджак. По закінченні додатковий ефект вийшов від відчинених прямо на вулицю дверей, де шелестіли дерева, пробігали діти, вистрибували пташки…
Певний час ще всі висловлювали враження, розпитували про подальші творчі задуми та події… Форма заходу сприяє ближчому спілкуванню між глядачами та митцем, незважаючи на обмежений простір, присутні не заважають одне одному, як це нерідко буває у великих залах. У мене залишилося відчуття, що й сам Павло отримав свою особливу митецьку енергетичну насолоду, хоча й не було бурхливих оплесків, букетів, голосних «браво».
Сподіваюся, ще трапиться нагода долучитися до проєктів, ідеї яких все ж, попри обставини, знаходять реалізацію і дають спраглій публіці поживу для роздумів та можливість розширити спектр мистецьких вражень, а це завжди дуже позитивно.
Авторка – Олена Школьна
Читай також:
