З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Очима та відчуттями Чарлі Гордона: Валерія Федотова про прем’єру «Квіти для Елджернона» у Дикому театрі
Очима та відчуттями Чарлі Гордона: Валерія Федотова про прем’єру «Квіти для Елджернона» у Дикому театрі
Очима та відчуттями Чарлі Гордона: Валерія Федотова про прем’єру «Квіти для Елджернона» у Дикому театрі
Очима та відчуттями Чарлі Гордона: Валерія Федотова про прем’єру «Квіти для Елджернона» у Дикому театрі
Очима та відчуттями Чарлі Гордона: Валерія Федотова про прем’єру «Квіти для Елджернона» у Дикому театрі
Очима та відчуттями Чарлі Гордона: Валерія Федотова про прем’єру «Квіти для Елджернона» у Дикому театрі
Очима та відчуттями Чарлі Гордона: Валерія Федотова про прем’єру «Квіти для Елджернона» у Дикому театрі
Очима та відчуттями Чарлі Гордона: Валерія Федотова про прем’єру «Квіти для Елджернона» у Дикому театрі
Очима та відчуттями Чарлі Гордона: Валерія Федотова про прем’єру «Квіти для Елджернона» у Дикому театрі
Очима та відчуттями Чарлі Гордона: Валерія Федотова про прем’єру «Квіти для Елджернона» у Дикому театрі
Очима та відчуттями Чарлі Гордона: Валерія Федотова про прем’єру «Квіти для Елджернона» у Дикому театрі
Очима та відчуттями Чарлі Гордона: Валерія Федотова про прем’єру «Квіти для Елджернона» у Дикому театрі
Очима та відчуттями Чарлі Гордона: Валерія Федотова про прем’єру «Квіти для Елджернона» у Дикому театрі
Очима та відчуттями Чарлі Гордона: Валерія Федотова про прем’єру «Квіти для Елджернона» у Дикому театрі
72
0
0

Очима та відчуттями Чарлі Гордона: Валерія Федотова про прем’єру «Квіти для Елджернона» у Дикому театрі

Один з найлюдяніших романів у світовій літературі Даніеля Кіза «Квіти для Елджернона» на сцені Дикого театру. Режисер Валерія Федотова про прем'єру, акторів, художнє та музичне рішення вистави та співпрацю з Диким в інтерв'ю Theatre.love

«Квіти для Елджернона» – прем’єра у Дикому театрі, де ти виступила не лише як режисер, але і як автор п’єси. Розкажи, як ти прийшла до цього тексту і чому вирішила самостійно написати інсценізацію?

Колись я прочитала цю книгу за одну ніч, вона мені дуже сподобалася, але й навіть думки не було, що я її поставлю. Адже там немає жодної драматургічної форми, це роман в щоденниках. Рік тому на карантині мене дуже надихнула ця історія, і я написала свою першу інсценізацію. Та п’єси не було б, якби один з акторів вистави – Роб Фельдман – не запропонував написати її разом, тому я дуже вдячна за наше співавторство. Це не лише талановитий актор, але й людина з унікальним почуттям гумору, завдяки чому у п’єсі відчувається свій авторський стиль.

Роб жартує «за романом Кіза і як можна далі». Думаю, ми знайшли згоду з автором, не перекрутили роман, адже говоримо про ті ж теми, що й в оригіналі, але по-своєму. Мені здається, в цьому і є сенс театру: якщо ти хочеш дізнатися історію, можеш купити і почитати книжку, якщо хочеш побачити і відчути, як інші сприймають цей матеріал, – приходиш до театру і там з тобою поділяться своїми відчуттями та баченням.

Чи не було страшно ставити цей твір – один із постійних бестселерів?

Ні, мені взагалі нічого не страшно. Тим паче коли збирається така команда, з якою ми випустили виставу: люди вірять в тебе, в ідею, в один одного, вони готові експериментувати, взагалі, можна сказати, що наша вистава – це експеримент.

Ти сама вирішила прийти в Дикий з пропозицією поставити «Квіти для Елджернона», чи тебе запросили? Як ви почали співпрацю?

З Диким театром у нас сталася взаємна любов з першого погляду. Мене запросили Максим Голенко та Ярослава Кравченко. Це було дуже приємно, бо після академічного театру цікаво попрацювати в Дикому. Коли запитали, що я хотіла б поставити, то сказала – «Квіти для Елджернона», а вони якраз хотіли, щоб цей твір хтось поставив. Після цього я говорю, що дуже хотіла, аби Чарлі грав Рома Халаімов, а вони: «Так, ми також хотіли б, щоб грав Рома». Ось так склалася у нас взаємність.

Те, що роль Чарлі гратиме Роман Халаімов, пов’язано зі спільною роботою у попередній виставі «Шинель»?

По-перше, це його роль. Залізно. По-друге, так, завдяки «Шинелі» відбулося це відкриття. Я завжди була захоплена ним як фріковим артистом, творцем. І в роботі, у тому, що ми створюємо, у нас є розуміння і віра в один одного. Думаю, так має бути у людей, які створюють щось разом. Чесно кажучи, мені пощастило. Я дуже вдячна за це.

Для участі у виставі інші актори проходили кастинг. Розкажи, як відбувався кастинг, чим ти керувалася у виборі акторів?

У виборі акторів я керувалася не лише тим, чи підходять вони на роль, але й тим, чи розуміємо ми один одного. Тому що хочеться експериментувати в театрі, створювати незвичні речі для себе, і для мене дуже важливо зібрати команду. Без команди – немає театру.

Роб Фельдман прийшов на кастинг з реквізитом – дерев’яним оскаром, комп’ютерною мишкою, в трьох метеликах на шиї. А записався на кастинг, назвавшись Девідом Лінчем (одним з моїх улюблених режисерів). Цінно було не лише те, що він яскраво себе показав, а і його відчуття матеріалу та небайдужість. Роб – особистість, яка має свою позицію, готовий нею ділитися і, що мені дуже цінно, – він нічого не боїться. Зовсім. Йому можна запропонувати будь-яку скажену ідею і, якщо вона йому сподобається, він скаже: «Так, давай!»

На кастингу дівчатам потрібно було зіграти і Алісу – вчительку Чарлі, і маму. Анна Абрамьонок мене вразила, бо в ній поєднуються і дитяча наявність, і глибина. Вона відкрита до почуттів, пошуку, драматичних і характерних ролей, і найголовніше – я їй довіряю. Так відбувається раз і назавжди, я думаю.

Дуже цікаво потрапив до нас Ігор Ніколаєв. Я відразу хотіла бачити його у своїй виставі, але він сказав, що має багато роботи, і ми взяли іншого актора. У процесі репетицій той актор вийшов з проєкту. Я знову зателефонувала Ігорю Ніколаєву і він погодився. Він дуже щира, відкрита людина, з його талантом і вірою у що завгодно ми просто полетіли по сценах всі разом. Так ми знайшли один одного, і почали цей експеримент.

«Шинель» – це вистава в державному театрі, «Квіти» поставлені в незалежному, чи однаково у тебе свободи у твоїх баченнях, інтерпретаціях?

Думаю (до цього я прийшла лише зараз), тільки від мене залежить моя свобода у театрах.

В Дикому працюють дуже віддані своїй справі люди, і у нас склалася крута команда. Лідія Соклакова – чудовий хореограф, яка створила неймовірно красиві і смішні сцени. Вона відчула і стиль, і настрій, і співпереживала тому, що бачила, – тож створила дуже смачне пластичне рішення. Юлія Заулична – прекрасна художниця, у якої є смак і треш і яка вміє бути сміливою. Художник по світлу Руслан Березовий запропонував такі психологічні рішення світла, яких я навіть уявити не могла. Іван Гаркуша – чудовий звукорежисер, щиро відданий своїй справі. Помічник режисера Валерія Тягун, крім своїх людських чудових рис, в роботі робить все, що може, а що не може – навчиться і буде робити.

За три тижні до прем’єри до нас також долучився барабанщик Тимур Бурлака. Зустрівши його – ми знайшли Елджернона, і він теж включився у процес з любов’ю та запалом.
Я їм всім дуже вдячна. Це перша моя велика вистава, а з такою командою можна і в космос полетіти.

Ти вже почала говорити про команду вистави, розкажи про художнє вирішення.

У частині, де Чарлі ще розумово відсталий, він все бачить як чудо, цирк, свою вчительку Алісу – як Мерлін Монро, професорів – як клоунів та фокусників, мишу Елджернона – як супергероя. Тому сценографія виконана у цирковому стилі, відповідно і світлові рішення – циркові та яскраві. Коли Чарлі починає розумнішати, все змінюється мінімалізмом, психологізмом, тягучим відчуттям світу. Як ми кажемо, – реальний психотрилер. Та закінчується все поверненням у цирк – він знову стає собою, але вже іншим.

Для «Шинель» ти – автор музичного оформлення, а як склалося з музикою для «Квітів»?

Вистава вирішена очима Чарлі, і є такі речі, які не можна зіграти, – лише відчути через музику. Я знаю, що Рома – чудовий музикант і композитор, тому запропонувала йому написати музику для цієї вистави. Таким чином він не просто зіграє Чарлі, але й музикою передасть його відчуття світу та почуття, і глядач зможе не тільки побачити, а і відчути виставу очима головного героя. Рома написав циркову музику, музику на психологічні сцени, і навіть коли Чарлі звільняється від усього і залишається наодинці з собою. Мені здається, це дуже круто, коли актор головної ролі може написати музику, як він це розуміє і відчуває, адже театр – це синтез мистецтв, і треба не забувати про це.

У постановці є сцена, де Чарлі та Елджернон тікають з симпозіуму і грають на музичних інструментах: Чарлі – на електрогітарі, Елджернон – на барабанах. Ця сцена триває майже 10 хвилин без жодного слова: бо про те, що відбулося з Чарлі неможливо зіграти чи сказати, – лише передати музикою. Деякі з глядачів озвучили те, що ми заклали в цю сцену, – це справжня самотність, коли людина може бути наодинці з собою та своїми думками. Це проживав кожен з нас, прийшовши додому та залишившись сам на сам, але це та можливість зупинитися і зрозуміти, що з тобою відбувається, і знайти відповідь.

Попередня прем’єра була в Театрі на Подолі – «Шинель» Гоголя, «Квіти для Елджернона» – така ж постановка чи все-таки для Дикого більш сучасне прочитання? І на твою думку, чи відрізняється твій режисерський почерк у двох виставах?

Я завжди думаю про те, що є тонка межа між повторенням і своїм стилем. З одного боку, є свій стиль – теми, які ти підіймаєш, свої художні рішення, а з іншого – як не повторитися? Але цього не можливо зробити, адже щоразу це різні історії. Спеціально під театр я ніколи не роблю вистави, просто радію, що і в академічному, і в Дикому сприймається те, як я відчуваю, і я можу залишатися собою.

Дехто каже, що я роблю в театрі мультиплікацію, дехто – кліпи, не знаю, я просто роблю, як відчуваю. Але саме у цій виставі для мене був експеримент – з карикатурного стилю, який дуже люблю, ми переходимо до психологічного театру. З розвитком Чарлі змінюється і жанр вистави – це психологічний трилер з фантазійними елементами на початку. І актори, і глядачі знаходяться в сильному психологічному процесі зміни сюжету, вони разом змінюються через підняті гострі теми. Тобто глядач може не лише відсторонено подивитися виставу чи послухати діалоги, але й бути її співучасником.

Вистава «Квіти для Елджернона» створена очима Чарлі Гордона, як виникла ідея розповісти його історію саме таким чином?

Знаєте, як народився цей роман? Кіз викладав для недорозвинених дітей, до нього підійшов хлопчик і запитав: «Якщо я буду вчитися краще, ви візьмете мене у звичайну школу, для нормальних»?

Книга дає таке відчуття, бачення світу через Чарлі, адже вона написана у формі його щоденників, і розповісти цю історію відсторонено неможливо. Ти відчуваєш, як він з любові до людей і світу починає розчаровуватися в простих речах, про які ми вже й не пам’ятаємо: друзі товаришують через те, що можна над тобою посміятися, а твої супергерої – звичайнісінькі люди. І щоб глядач його зрозумів, треба показати світ очима Чарлі, щоб на дві години він став твоїм найкращим другом.

На перший показ прем’єри приходило багато студентів, які говорили: «Це те, що ми відчуваємо». І справді у виставі є можливість зрозуміти таку людину, тому що в тебе теж були такі розчарування – у самому собі, любові, друзях, роботі. Це може статися з нами коли завгодно, можна зневіритися, коли тебе ображають у школі, або коли тобі 50 років і ти зрозумів, що твоя робота – не справа твого життя. І для мене дуже болюче і знайоме відчуття розчарування – коли ти більше не бачиш цей світ як чудо і починаєш його ненавидіти, не знаєш, як жити далі. У цій виставі піднімаються і вирішуються ці питання. Коли я читала книгу, то не знайшла найголовнішої відповіді, але під час репетицій я зрозуміла: єдина можливість для Чарлі повернути чудо – це стати чудом: пробачити всім, хто образив, відпустити, що важко тримати в собі, полюбити світ знову. Хоча і по-іншому.

І наостанок розкажи про свої відчуття, адже це перша твоя робота на великій сцені.

Мені сподобалося ставити на великій сцені. Раніше здавалося, що до великої сцени я ще не доросла, не так багато відчуваю, але зрозуміла: ох як багато я відчуваю, більше ніж я думала. Я можу це робити, і мені, і моїй команді є, про що говорити.

Велика вистава вимірюється масштабом не лише в метрах сцени, але й в метрах почуттів та історії, яку треба розказати.

Інтерв'ю: Альона Ярушевська

Фото: Олексій Товпига

Вас може зацікавити