З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Назад у майбутнє або Вид на море зі звалища
117
0
0

Назад у майбутнє або Вид на море зі звалища

Історія, яка смішить, але не розважає – від сузір’я українських акторів та режисерів

У процесі роботи над виставою я отримувала не просто артистичну насолоду – якусь внутрішню розрядку. Мене начебто полишала статична негативна напруга, яка накопичилась у душі за останні тяжкі – якщо не катастрофічні – роки. …Я повірила, що наш народ успішно промине смугу якоїсь масової нестями, націоналістичної та державно-економічної зашореності, відчуженості, духовного нігілізму…

з інтерв’ю з Адою Роговцевою, 2012 рік

П'єсу Анатолія Дяченка «Бельведер», написану майже 30 років тому, ще у 1994-му поставив у авторському театрі «Бенефіс» Костянтин Степанков-молодший – з Адою Роговцевою в одній із головних ролей (цитата вище – спогади акторки саме про цю інсценізацію). Цю ж саму роль у однойменній виставі театру «Сузір’я» нині грає Катерина Степанкова. Разом із Олексієм Скляренком вона є і режисером-постановником «Бельведера».

Смішна, сумна і трохи фарсова історія перейшла – майже без змін тексту – з неспокійних 90-х у нову епоху, до вже наступного покоління акторів і глядачів – і не втратила при цьому злободенності і актуальності. «Гірка і корисна пілюля під виглядом цукерки» — так висловився про постановку Олексій Скляренко.

Дещо про сюжет:

Дві немолоді жінки безхатьками живуть на сміттєзвалищі. «Та» (Лариса Руснак) – емоційна оптимістична мрійниця, яка будує власні повітряні «бельведери», живе спогадами і сподіваннями. «Ся» (Катерина Степанкова) — цинічна, трохи брутальна і начебто зневірена у всьому реалістка, яка постійно спускає подругу «з небес на землю».

Раптова поява незнайомого чоловіка поважного вигляду (Ахтем Сеітаблаєв), який до того ж ще й виявляється «президентом», різко міняє звичний уклад мешканок звалища, а разом із тим – вивільнює страхи і мрії, до того часу приховані за шкаралупою гіркого життєвого досвіду кожної з них.

Сама розповідь – трагічна і дотепна водночас – викликає (почергово) і нестримний сміх, і гіркі посмішки, і саркастичні хмикання. Сюжет доволі абсурдний, персонажі — гротескні, але переживання і почуття, донесені акторами — аж надто впізнавані і близькі.

Герой Ахтема Сеітаблаєва — божевільний «президент» — втілення такої необхідної кожному надії на здійснення мрій і невідворотного розчарування у цих сподіваннях.
Фантазії жительок сміттєзвалища про море – уособлення потаємних, досі не здійснених (чи й узагалі нездійсненних?..) прагнень до гідного життя.

Враження:

Навряд чи є потреба характеризувати акторів, задіяних у виставі – вистачить озвучити їхні імена. Мене особливо підкорила своєю грою Катерина Степанкова – перша ж її репліка і поява на сцені буквально примагнітили увагу. Акторка повністю жила у своїй ролі — і це чіпляло надзвичайно, навіть попри небагатослівність персонажа. Чарівно брутальний образ — у кожній деталі — від костюму в стилі «хіпстер-бомж» (не жартую, аж собі такий захотілося) до гірко-саркастичних їдких фраз людини, яка нібито знає все про це життя, ненавидить його і водночас розпачливо любить.

А от екзальтована (аж надміру, як на мене) героїня Лариси Руснак мені не «зайшла» — не полишало відчуття, що акторка дуже старанно відіграє (саме відіграє) свої емоції. Хоча з реакції залу було помітно, що багато кому така емоційна подача — зрозуміла і близька.

Із несподіваного — неабиякий (як виявилось) пародійний талант Артема Сеітаблаєва. У міміці і поведінці актора вгадувався добре відомий в Україні політик, але цей образ — виважений і органічний, без жодної клоунади чи кривлянь.

Післясмак:

Фінал доволі передбачуваний за сюжетом (не було шоку від раптового повороту подій), але дуже насичений емоційно. Він несподівано моторошний і щемливий. Різкий спад настрою після низки іронічних та абсурдно-кумедних сцен, зміна інтонації (окреме браво за це — художнику по світлу та звукорежисеру) — і наприкінці стає гірко і трохи боляче.

Трагедія людей, які раптово опинились на світанку пострадянської епохи (тридцять років тому) – із власними обманутими сподіваннями і втраченими орієнтирами — абсолютно органічно, як виявилось, накладається на реалії нашого сьогодення.

Але чи кожен здатен мріяти про море, коли основна задача кожного наступного дня – просто вижити?

Ця вистава — наче погляд із минулого, яке стало нашим майбутнім. Дивно — бо досі актуально. Сумно — бо досі актуально.

Цинік всередині мене запитує голосом героїні Катерини Степанкової: «Зустрінемось знову ще через тридцять років?»

І щось підказує, шо таки зустрінемось – на «Бельведері». А хотілося б – на морі…

Волонтерка проєкту Theatre.love Іванова Вікторія

Читай також: інтерв'ю з Ахтемом Сеітаблаєвим про прем'єру «Бельведер», рецензія на прем'єру Малого театру «Маклена Граса».

Вас може зацікавити