З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Марина Кошкіна: «Я хочу, щоб українських акторів впізнавали на вулицях і пишалися нашими талановитими людьми»
374
0
0

Марина Кошкіна: «Я хочу, щоб українських акторів впізнавали на вулицях і пишалися нашими талановитими людьми»

Якщо люди знатимуть українських акторів, дивитимуться з ними кіно та цікавитимуться ними як особистостями, то ще більше полюблять і цінуватимуть нашу культуру і країну!

Сьогодні ви в колективі франківців, але шлях до акторської діяльності розпочався ще під час навчання у школі – ви брали участь у виставах народного театру гумору та сатири та народного театру ім. Т. Г. Шевченка Кремінського районного Будинку культури. Поділіться, якою актрисою була школярка Марина Кошкіна, які ролі вона грала?

Не можу сказати, що я була актрисою, але «артисткою» – це вже про мене! Я не любила школу і в мене не було бажання туди ходити, а ось у театральний гурток тікала. Там я відчувала себе краще, ніж вдома. Одна з перших ролей у театральному гуртку була Попелюшка, а у театрі Франка я теж граю Попелюшку, лише минуло 13 років з того часу!

З дитинства я могла зіграти так, щоб повірили всі, і я цим користуватися. Мій дід після роботи завжди забирав мене на велосипеді та віз за морозивом, і дуже часто мої ноги потрапляли у шпиці. А потім мене носили на руках, поки все не заживе! Тато носив на плечах, а коли вже нічого не боліло, я все одно грала біль, щоб побути на руках. На День Народження родичів я одягала спідницю своєї бабусі, туфлі, робила великі груди і грала сценки з репертуару Вєрки Сердючки. На вулиці влаштовували концерти, а у 10 років я як режисер написала і поставила казку «Червона шапочка і її друзі». Зібрала всіх героїв в одну казку, внучка несла бабусі не пиріжки, а ліки. Продавали квитки і писали записки всім сусідам, щоб приходили зі своїми стільцями на концерт. Уже тоді я відчувала підтримку і віру людей в мене!

У підлітковому віці я відривалася на повну і билася з дівчатами, єдине, що врятувало не опуститися ще нижче, – це моя любов до театру. Не всі вірили, що зможу вступити, цю професію не сприймали серйозно, але моє бажання вступити до театрального надихало і у 10 класі я почала добре навчатися, щоб здати тестування. Бажання було таке сильне, що я два роки майже нікуди не виходила з дому, готувалася до вступу, ходила до репетитора і закохувалася у навчання по-справжньому!

Фото: Катерина Казинська

Не можу оминути той факт, що ви не вступили з першого разу до театрального університету. Які поради ви можете дати майбутнім студентам? І як не зневіритися в собі після відмови і прийти вступати знову, як це зробили ви?

Так, не вступила. Вийшла з університету, сіла на сходи і голосно плакала, бо думала, що це кінець життя. Тоді я вирішила жити без театру, працювала на різних роботах, а потім рік навчалася в іншому університеті на режисера масових свят.

Я завжди кажу, мені щастить на хороших людей. Прекрасна жінка і мій вчитель Шлемко Ольга Дмитрівна порадила мені вступати ще раз на акторський. Я не дуже вірила у свої сили, але мене взяли. Той день змінив усе моє життя. Дякую долі, що я тоді не вступила.

Поради давати не можу, бо у кожного свій шлях. Любити професію і розвиватися як особистість – це для мене на першому місці. Якщо щось не виходить, то не треба ридати, бо це не кінець життя.

Як ви потрапили до колективу франківців?

Ще будучи студенткою, я взагалі не вірила, що працюватиму в театрі чи кіно! Усі говорили потрапити туди майже неможливо! На другому курсі університету наша група працювала зі студентами-режисерами А. Ф. Білоуса, з якими ми створили виставу «Гагарін і Барселона». Мені дуже подобалася сцена Молодого театру і, звісно, хотілося залишитися там, а про театр Франка я навіть і не думала. Якщо чесно, я навіть не хотіла там працювати. Надто все велике і пафосне для мене було! Нехай пробачать мені всі франківці, але я справді тоді так думала.

Коли головним режисером став Д. М. Богомазов, мені зателефонували з театру Франка і запросили на разові вистави. Я обожнювала його курс і часто там бувала, усі навіть говорили мені, що я з його курсу, але я Бенюківська кішка! Це ще нічого не значило, треба було пройти конкурс, щоб тебе побачили всі режисери і вирішили, чи потрібна їм така актриса! Тоді ми з моїм другом Олександром Рудинським пішли на прослуховування, грали так, що я зламала руку на сцені, але дограли до кінця! Думаю, режисери вирішили, що їм така треба. І друг, який може зламати руку, теж. Нас взяли! Ще один переворот у моєму житті! Моя перша роль була роль Прісеньки у виставі П. І. Ільченка «Шельменко-денщик».

Я на своєму місці! Не знаю, чому так думала тоді, але зараз це важливе для мене місце і люди, які там працюють. Від них я теж відчуваю повагу і любов. Вони цікавляться моїми кінороботами, дивляться, радіють. Підтримують. Театр Франка – це особлива атмосфера. Зараз у нас зібралася нереальна команда творців різних поколінь. Театр запрошує в трупу крутезних акторів. То була мрія попрацювати з ними.

У лютому відбулася прем’єра «Кассандри», де ви зіграли головну роль. Розкажіть про цю постановку. Якою для вас була Кассандра як героїня давньогрецької міфології і якою вона стала для вас у виставі?

Кассандра – це не героїня давньогрецької міфології. Я ніколи не гратиму когось, то завжди буде більше про себе. Я, звичайно, створюю персонажа, але тільки частково. Такий матеріал вже за своєю суттю і атмосферою – античний! Якщо я ще й гратиму пророчицю тих часів, глядач нічого не відчує. Я ж хочу, щоб відчував! Хочу торкнутися їхнього серця і розуму! Коли люди йдуть на виставу, то знають, на них чекають складні тексти Лесі Українки, і теж налаштовуються, бо мають працювати своєю головою, щоб зрозуміти, хто такі «ахейці» і що там у нас відбувається. Тож моє завдання як актриси зробити так, щоб вони думали не про текст, а що за ним… Що відбувається всередині Кассандри!?

Для мене вона передусім жінка, яка любить, хоче бути потрібною, як і кожна людина в нашому житті. Людина, яка знає, що чекає її сім‘ю, але нічого не може зробити… На жаль. Коли мені вдається бути з глядачем на одній хвилі, то це дуже цінно, бо всі ми забуваємо про те, що слухаємо складні тексти, а стежимо за життям цих людей, які говорять не побутово, але так зрозуміло для всіх! Вони живі для нас.

Ця роль дає мені певний акторський ріст кожної вистави і це важливо, бо я постійно відкриватиму для себе щось нове в цій роботі і вірю, глядач це теж відчуває!

Фото з вистави «Кассандра», Валерія Ландар

Ви гратимете роль Софії у майбутній виставі Івана Уривського за п’єсою «Безталанна» Карпенка-Карого. Розкажіть про майбутній проєкт. Якою для вас є Софія?

Так, я гратиму Софію, про що мені сказала колега, яку я підвозила з театру, бо я не бачила наказ і ніхто мені не сказав новину до цього! Вона сідає і каже: «Вітаю тебе, ти гратимеш Софію в І. Уривського! Урааа!» А я починаю плакати, злитися і не відчуваю жодної радості! Я не хотіла грати Софію. Знову жертва обставин. Така нещасна. Я тільки зіграла Лимерівну... Це було неправильно так думати, але це перші реакції!

Ми почали працювати і, читаючи, розбираючи матеріал, я знаходжу такі цікаві факти для себе, а потім дізналася, що Марія Заньковецька обирала між Варкою і Софією. І зіграла Софію. Це дуже сильна і самотня людина, яка так хоче, щоб її покохали. Для мене важливі не лише стосунки з Гнатом, я хочу ще більше проявити їх відносини з батьком, які не такі прості, а може, навіть більше – чужі. Тобто, я хочу дійти в цій роботі до глибинного. «Моя Софія буде боротися за свою любов різними зброями»… Вона багато знає, відчуває і пробачає… Або ні!? Не знаю, шукаю! Новий акторський виклик для мене!

Перший варіант п’єси «Безталанна» – «Хто винен?», на вашу думку, чи справді це питання відображає ідею твору і в ньому є винні?

Дуже суттєве питання. Коли дізналася про першу назву «Хто винен?», то почала від цього відштовхуватися. Спочатку думаю, винні всі і Софія теж! А потім, що ніхто з них насправді не винен, бо кожен хотів бути щасливим…

Фото з репетиції вистави «Безталанна»

Розкажіть про участь у проєкті «Вірити», де ви зіграли головну жіночу роль

Я потрапила в цей фільм по знайомству! Мій однокурсник і продюсер фільму Ігор Качур запросив мене в цей проєкт. Сказав, що режисер фільму Артем Шемет з курсу Д. М. Богомазова, з яким я дружила, хоче, щоб я там зіграла. Я погодилася не лише через їх прохання, а й тому, що у фільмі грали прекрасні актори Анатолій Ященко та Дмитро Вівчарюк. Обожнюю їх! Спочатку думала, що це буде студентське кіно, але зі стартом репетицій та зйомок забрала свої слова назад! Це був чудовий, організований, суттєвий процес. Тепер я проситимуся у їх кіно!

У фільмі ви постійно перевтілювалися у 20/30/55-літню героїню, як вам далися перевтілення у межах одного проєкту? Як старіти разом зі своїм персонажем?

Я не збиралася грати стару і відразу відмовилася. У театрі погодилася б, але в кіно я проти таких експериментів. Не знаю, як у них вийшло і що Артем мені сказав, але вони змогли мене переконати. Складно було, але у житті я багато спостерігаю за людьми і спробувала перенести на екран фізику і погляд старих людей. Побачимо, чи вийшло!

Фото зі зйомок фільму «Вірити»

Чи є знакові для вас ролі?

Знакові? Не знаю, треба про це поговорити десь через 40 років у мене на ювілеї. Сподіваюся, все попереду! Кожна моя робота на мене впливає, щось відкриває і змінює.

З ким з режисерів ви мрієте попрацювати?

Я не мрію, а хочу працювати з талановитими та розумними режисерами, які хочуть так само працювати зі мною. Хочу попрацювати у Польщі, дуже подобається їх акторська школа, а можливо, поїду вчитися до них.

Ви отримали нагороду «Золота дзиґа» у номінації «Найкраща жіноча роль», чи сподівалися на це і які були ваші враження?

Я була номінанткою, тож шанс був, але йшла на церемонію з відчуттям, що швидше за все не отримаю! «Все моє завжди буде зі мною, а не моє мені не потрібне!» Нагорода – це приємний бонус за твою роботу, яку ти робив чесно і самовіддано та це нічого не змінює. Ти так само йдеш на наступні проби і тебе можуть не затвердити, а на репетиції у театрі теж може бути щось не за планом. Це процес! Важливо, що далі і що ти можеш зробити як актриса і людина в цьому житті!

Як ви ставитеся до подібних премій, а також до звання «Заслужений артист України», «Народний артист України»? На вашу думку, це стимул для актора чи підтвердження його досягнень? Чи прагнете ви отримати звання?

Я думаю, визнання – це важливо! Це приємно, а для когось стимул рухатися далі. Головне не зупинятися і не ставити лише ці пріоритети для подальшої роботи! Я хочу, щоб українських акторів впізнавали на вулицях і пишалися нашими талановитими людьми. Це важливо для культурного розвитку нашої країни. Якщо люди знатимуть українських акторів, дивитимуться з ними кіно та цікавитимуться ними як особистостями, то ще більше полюблять і цінуватимуть нашу культуру і країну! Я хочу, щоб так було!

Ні, я не прагну щось отримати, бо це може відвести творчу людину з правильного творчого шляху! Я хочу творити у своє задоволення і на радість нашим глядачам! Звичайно, це приємно і надихає. У мене вже є чотири статуетки з різних країн і ще одна їде до мене з індійського кінофестивалю. Приємно мати таку красу!

Розкажіть про свої плани на майбутнє

Планів багато. Зараз думаю про другу вищу освіту, хочу навчитися певним навичкам для вдосконалення своєї професії. Ще рік тому хотіла спробувати їздити на мотоциклі і скоро вже іспит. Я щаслива. Пишу списки з бажаннями і потім втілюю їх у життя. Мені подобається пізнавати щось нове! Хочу мандрувати і їздити з дівчатами у фітнес-тури за кордон, а ще готуюся до відкриття творчого фонду, який допомагатиме дітям з малозабезпечених сімей, але талановитим у творчій сфері!

Інтерв'ю: Ярушевська Альона

Головне фото: Катерина Пайда

Особистості

«Ми живемо в той час, коли музика у кожного своя. І це найпрекрасніше, що може бути».

Ми завітали за лаштунки театрального фестивалю «Кіт Ґаватовича»в неділю по обіді, щоб...

У нього багато талантів і заокеанська техніка майстерності. Його називають людиною-хамелеоном....

Кажуть, 1 липня – День режисера. З цієї нагоди підбірка цитат про режисуру і театр з інтерв'ю...

Максим Голенко про коломийський та миколаївський театри, керування театральною студією та...

Вас може зацікавити