З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Максим Голенко: «Я завжди повертаюся до того, що мені дуже хотілося колись поставити»
174
0
0

Максим Голенко: «Я завжди повертаюся до того, що мені дуже хотілося колись поставити»

Максим Голенко про коломийський та миколаївський театри, керування театральною студією та постановки Дикого, «Ерендіру» у Театрі на лівому березі та прем'єру «Тригрошова опера» у театрі Заньковецької, театр Василька як український культурний мегахаб та плани на майбутнє.

У своєму інтерв’ю для Олега Вергеліса ви розповіли, що режисером стали в місцях, з театром не пов’язаних, чи сталося це під час вашої роботи на телеканалах («Леся + Рома», «Файна Юкрайна»)? Що посприяло вашому становленню як режисера?

Я в театрі з 13 років, дуже люблю цю роботу і без неї свого життя не бачив, просто шлях був дуже довгий і тернистий. Була сім'я, яку потрібно годувати, тому виникло телебачення. Наприклад, коли я закінчив університет, саме театральним режисером влаштуватися було неможливо, тебе взагалі не сприймали як творчу одиницю і, якщо ти захищав диплом в професійному театрі, тобі дуже пощастило.

А телебачення вплинуло на вас потім як на театрального режисера чи це все таки різні сфери діяльності?

Це різні сфери, але телебачення мало свій вплив. У форматах, які ми знімали, треба було дуже швидко думати, імпровізувати, а в театрі досі існує ілюзія, що продукт можна робити нескінченно довго. Це залишилося ще з радянських часів. Але ні, зараз інші реалії – півтора місяця і продукт має бути готовим. Саме це телебачення мені й продемонструвало. Тільки там підігрівають гроші, а тут ти для себе розумієш, що є матеріал, актори і немає можливості розсиджуватися.

Ваше повернення у театр сталося завдяки Коломийському театру, де здійснили постановку «Повернення», але чому вирішили повернутися в театр, а не продовжити свою кар’єру на телебаченні?

Я і не припиняв театральну діяльність, це театр пішов з мого життя. Я захистив диплом в Коломиї, мене туди заслали як не улюбленого студента, але з'ясувалося, що це може бути дуже цікаво. Директор забрав увесь курс, і я потрапив на молодь з бажанням працювати. Тоді я зібрав хорошу команду, і був прекрасний диплом. Але потім на п'ять років моя діяльність фактично припинилася, а повернувся я знову в театр Озаркевича. Це була дуже дивна поява. Був модний такий Мардань – бізнесмен, який створив себе як бізнес-проєкт єдиного українського драматурга і «підсадив» на себе всі театри. У всіх провінційних театрів була ілюзія, що на цьому можна заробити. Коломийський театр теж сподівався, що їм заплатять за постановку, фестивалі будуть, і запропонував мені його п'єсу, але ми її переробили, написали свій твір і створили неймовірної краси виставу, яка ніяк не стосувалася першоджерела. Звісно ж, театр цього показувати не міг.

Третій етап повернення був також у Коломиї, але ще більш трагічний. Я вмовив художнього керівника цього театру на «Зерносховище» Наташі Ворожбит, але поки вони думали, до влади прийшов Янукович і все, пов'язане з голодомором, стали замовчувати. Театр закрив абсолютно зроблену роботу, що не часто траплялося в моїй практиці. Це трохи трагічний факт для мене, проте зараз планується проєкт з Наташею Ворожбит по «Зерносховищу» загальнонаціонального масштабу. Я завжди повертаюся до того, що мені дуже хотілося колись поставити, і просто дозріваю до цього.

Так, у своїй творчій діяльності ви не один раз зверталися до одних і тих самих творів. Наприклад, «Механічний апельсин», який сьогодні йде у Дикому театрі, був поставлений спочатку у Вільному театрі у 2006 році. Як відрізняється режисерське опрацювання твору Максима Голенко сьогодні і 15 років тому?

«Механічний апельсин» досить цікавий для постановки, в ньому є драйв і філософія, тому я кілька разів до нього повертався. Це взагалі одна з перших моїх вистав, яку я зробив, коли мені стало сумно вчитися в Карпенка, і зрозумів, що нічого звідти не винесу. Коли Ганна Костянтинівна Липківська покликала керувати театральною студією в економічному університеті, я там більше почерпнув, ніж в Карпенка-Карого. Я розумів, що студійцям має бути зі мною цікаво, інакше вони розбіжаться. Тому я брав матеріал, щоб їх чіпляв. Так вперше з'явився «Механічний апельсин», в який я вклав все, що мені хотілося, вистава тривала 4 години. Ніхто не пішов, а у мене було сильне бажання ділитися своїм баченням світу. Проте постановка канула в Лету, як і все пов'язане з некомерційним театром.

Через деякий час мені запропонували у Вільному театрі до нього повернутися. Спочатку це був незалежний проєкт, а потім його взяв під егіду Вільний. Це були перші кроки української антрепризи, тому вистава прожила яскраво, але не довго. Тоді взагалі не було сприйняття, що поза державним театром може щось існувати. Мені хотілося повернутися до цього матеріалу, не все вдалося в тій версії і Лєна Лягушонкова адаптувала його. На сьогодні це оптимальний варіант для мене. А «Ерендіра» – це взагалі 100% спільна робота, тому що останні сцени я акторам ледве не по губах читав, щоб слово в слово було, тому що текст неймовірний. Те, що вона зробила, справжнє мистецтво.

Фото з вистави «Механічний апельсин», Дикий театр

З вихованцями театральної студії ви ще зустрічалися?

Так, вони ходять на вистави Дикого і я завжди дуже радий. У когось змінилося життя: один з хлопців покинув на 5 курсі юридичний і не став адвокатом, як мріяли батьки, а вступив на курс до Рушковського і зараз працює в Естонії актором. Сподіваюся, він щасливий. Хтось не став актором, але, мені здається, цей досвід відклався в їх житті.

Я близько 5 років був актором миколаївського театру, у мене не було акторської освіти, я вчився в студії при театрі. І там був взагалі рекорд: з 20 дітей, яких взяли у 8 класі і вели до 11, близько 15 осіб стали акторами, більшість з яких досі працює. Тоді там були хороші педагоги і я по цей час їм вдячний.

За кількістю поставлених вистав виділяється Миколаївський театр драми та музичної комедії, де ви розпочинали свій творчий шлях, чи вдалося вам виховати миколаївського глядача чи так само там глядачі відкриті до провокаційних постановок, як і в Києві?

Миколаїв – це моя батьківщина і там жили мої батьки, а зараз – мама. Я намагався поєднати приємне з корисним, до того ж цей театр – один з правильно структурно побудованих театрів. Там працюють всі цехи і донедавна була одна з найпотужніших труп в Україні, яку директор роками збирав. Лише уявіть, у директора Миколи Семеновича Берсона завжди на рік вперед був прописаний репертуар. У літні місяці приїжджали три режисери, ставили три вистави, кожен по місяцю. У тебе все готово: приходиш на сцену – стоять декорації, які 12 годин у твоєму розпорядженні, і ти зосереджений тільки на виставі. Це ідеальні умови для роботи. Нічого подібного ні в одному театрі не було. Потім ці вистави заморожували і протягом сезону відбувалися прем'єри. Це дуже грамотно, майже бродвейська система.

Фото з вистави «Хазяїн», Миколаївський академічний український театр драми та музичної комедії

Якщо більшість українських театрів існують в такому веселому, відчайдушному хаосі, головне для них – розібратися з орендами, то там все інакше. Я ніколи не працював там актором в залах без аншлагів, настільки була налагоджена система продажів. Зараз вони спробували знайти вихід з пандемії і, мені здається, не зовсім правильний: цей і наступний сезони – армагедон розважального театру.

Звичайно ж, глядачі завжди відрізняються. Серед 4 млн глядачів у Києві хтось і в Дикий буде ходити, і для цього театру публіку легше знайти в Києві, ніж у Миколаєві. Але там я поставив дуже хороші вистави і знаю, що глядач їх оцінив. Наприклад, дуже крутий йде «Хазяїн» Карпенка-Карого, вийшов «Тіль». Я для себе з'ясував, що українська класика може бути актуальнішою за будь-що. У ній така енергія і все соціально зачіпає. Я поставив там 5 вистав на Великій сцені, 5 – на Малій. Я щороку приїжджав ставити, це був такий полігон для становлення. На жаль, зараз політика театру така, що наші шляхи розійшлися на певний час, але це нормально.

Вас називають найепатажнішим режисером сучасності, скажіть, ваш режисерський стиль та почерк був визначений з самого початку вашої режисерської діяльності чи почав проявлятися з кожною новою виставою?

Я завжди дуже переживаю, коли чую слово епатаж. Я просто намагаюся максимально чесно розмовляти, мені треба пробитися до глядача, розворушити його, і, мені здається, для цього будь-які засоби хороші. Ви знаєте, «Механічний апельсин», який ми ставили 16 років тому і сьогоднішня версія, – досить схожі за методами впливу на глядача, тож... Хоча зрозуміло, чомусь я навчився. Почав цінувати командну роботу, не обов'язково все тягнути на собі. Наприклад, «Ерендірі» локдаун дуже допоміг, два тижні поспіль ми могли репетирувати і всі засоби виразності, які вмію і люблю, я в цій виставі зібрав по максимуму. Нас ніщо не відволікало і в Театрі на лівому березі дуже хороша команда, тому була така можливість. Коли у тебе найкращий звукорежисер в Україні (Олександр Курій), ти не думаєш, що є щось неможливе. Ти береш трьох музикантів і вони роблять кращий саунд, який тільки є в українському театрі. Чи коли молоді актори можуть все. Те, що Діма Олійник робить в «Ерендірі», – це за межею акторського існування. Після такого тобі і Шекспір ​​не страшний.

Фото з вистави «Ерендіра не хоче вмирати», Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра

У молодих акторів більше енергії чи все-таки це залежить від самого актора?

Це залежить від актора, енергія є, але головне, щоб вона правильно працювала, а не перетворювалася в дурощі. Часто я беру протагоніста, який витягує на собі всю виставу. Ось в Одесі неймовірний Преображенський – Ігор Борисович Геращенко, але в якийсь момент я розумію, що дві з половиною години він просто фізично не може витягнути, є якісь вікові межі і йдемо на хитрість, а тут Олійник або Соловйов, яким по 30 років, апарат максимально розвинений, є сила. Я тільки зараз почав звертати увагу, як виглядають актори після моїх вистав, – вони дуже втомлені. Але енергія, яку вони виробляють, максимально йде в зал, і, я думаю, не на кожній виставі саме такий заряд можна отримати. Ось «Ерендіра» один з таких прикладів.

Читала матеріал про прем’єру в Одеському театрі Василька «Загнаних коней» і один з акторів сказав, що ви дуже любите акторів, чи посприяв ваш акторський досвід у роботі з акторами сьогодні?

Я пам'ятаю, як зі мною іноді поводилися, не завжди справедливо, коли не знаходиш в режисера відповіді. Тому якщо актори йдуть до мене на зустріч, я завжди максимально відкритий. Але водночас я засмучуюся, коли актор не зацікавлений або він паразитує в театрі. Ось як можна працювати роками і, будучи молодою людиною, примудрятися нічого не грати. Якщо тебе тягають у всіх масовках і тебе ніщо душевно не зачіпає, для мене це злочин. Хоча є десятки людей, готових світ порвати за твоєю спиною.

Фото з вистави «Собаче серце», Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька

Які ви ролі грали у Миколаївському театрі?

Ой, я різну капость грав, у Ефроса, коли він згадує, що теж був актором, є такий вислів: «Актор я був маленький, поганий, давайте цього не згадувати». У мене в процесі навчання і перших ролей стався своєрідний зажим, який перекрив можливість адекватно існувати в акторському тілі, тому я ніколи не виходжу на сцену щось показувати.

Чи можете ви абстрагуватися від того, що ви режисер, і подивитися свою виставу як глядач?

Ні, я дивлюся, які є плюси / мінуси. Але, звичайно, радію, коли можу забутися, що, на жаль, рідко буває. Я стежу за своїми виставами, намагаюся, щоб вони були в нормальному стані. Але на прем'єрі «Ерендіра» я відчув, що можу відпустити, і мене це порадувало. Я відключаюся, коли перестаю бачити свою роботу і бачу актора, який існує дуже смачно, дуже добре. Коли є те, що я давав, а актор все втілив, покрився ще своїм «м'ясом» і став більш прекрасний, – я вже розумію, це не моя робота.

«Ерендіра не хоче вмирати» – це перше ваше звернення до творчості Маркеса. Чому вирішили звернутися до цієї повісті?

Я всім кажу, що в мене є улюблений заповітний портфельчик, в якому щось лежить, деякий матеріал ще з 90-тих років. Просто потрібно було дозріти, і раптом з'ясувалося, що саме «Ерендіра» ідеальна сьогоднішньої ситуації в країні, для нашого світосприйняття. Маркес – політик, журналіст, совість нації, не тільки людина, яка придумала абстрактний містичний реалізм, він прекрасний, по-своєму чудовий. Перед «Ерендірою» ми транслюємо його нобелівську промову і, якщо прибрати імена, це повністю про Україну.

Фото з вистави «Ерендіра не хоче вмирати», Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра

У театрі Заньковецької 9 липня відбудеться прем’єра «Тригрошова опера» у трамвайному депо Львова, розкажіть про цей проєкт, чому обрали депо за локацію?

Для театру Заньковецької, який до цього нічим не ризикував і зараз відкривається світу, це певний крок. Намагатимемося, щоб він був максимально ефектний. Це буде друге звернення до цього твору. Вперше я поставив його в Луганську в Російському театрі імені Луспекаєва восени 2013 і потім повилазили хлопці в ватниках з написами «Це – наш край», тому це була дещо моторошна вистав. Сподіваюся, з цією постановкою буде інша історія. Театр Заньковецької шукав проєкт, який зазвучав би, вони розповіли про локацію і я запропонував матеріал. Там хороша трупа насправді. Ми зробили кастинг, мені треба було усіх побачити і відібрали склад.

Обираючи нестандартні локації для своїх вистав, ви намагаєтеся додати таким чином імерсивності чи все-таки звернутися до нетеатральних приміщень вас спонукала пандемія?

Трамвайне депо з'явилося до пандемії, це цікава локація, Австрійське старе трамвайне депо з відчуттям минулого, у Брехта дія відбувається в стайні, а депо напівзруйноване, там неймовірна енергія. З «Кайдашами» і анархістською виставою «Червоне, чорне і знов червоне» це був вимушений захід. Декілька місяців у театрів був простій і не зрозуміло було, чим цей кошмар закінчиться, але дозволили покази в парках, і ми домовилися з Мамаєвою Слободою, що зробимо виставу просто неба, щоб це було безпечно для глядачів. До речі, це була перша прем'єра в театрах тоді.

Сьогодні ви – головний режисер Одеського українського театру Василька, у своєму мотиваційному листі на посаду ви сказали, що маєте чітку концепцію сучасного театру, розкажіть про неї. Яким на вашу думку має бути сучасний театр?

Театр Василька – це дуже крутий театр, там прекрасні режисерські роботи: 4 вистави Богомазова, 6 – Уривського. Але мене дуже засмутило, коли вийшов один зі співробітників з трагічним обличчям і сказав: «Ось ви знаєте, я зараз розумію, в цьому театрі глядачів не було ніколи». Тобто хороші вистави були, а глядач йшов куди завгодно. Це український центр в Одесі, досить специфічному місті, хоч і прекрасному, і я б хотів зробити з цього всього український культурний мегахаб. Я хотів би, щоб ці зали були повні. Я розумію, одесити дуже люблять видовища і ми спробуємо їх забезпечити. Вони будуть різноманітні і мене це дуже сильно мотивує. Через дорогу по сусідству Художній музей Ройтбурда, в який не ходили, а вони за два роки примудрилися зробити одним з найпопулярніших місць Одеси. Я думаю, що в театрі це також можливо, треба просто спробувати, щоб вистава була і орієнтована на глядача, і мала високий знак якості. Я спробую це все забезпечити. У мене є розуміння, що відбувається в українському театральному процесі, кого треба запрошувати і що треба робити, щоб все відбулося.

Сучасний театр для мене дуже абстрактне поняття. Для мене є енергія, яку ти отримуєш в театрі. Це повинен бути потужний потік, який залежить від твоєї культури, твоєї витратності, твоєї сучасності. Навчитися акумулювати цю енергію максимально і закладати її в глядача – це для мене сучасний театр. Мені все одно, як ти це робиш, – чисто естетично або це соціальний театр. Навіть дивно – архаїчне з першого погляду може працювати, а неймовірно модернове буде якимось театральним симулятором. Сучасний театр – це енергетична хвиля, яка або є, або немає.

Як ви думаєте, Одеса – театральне місто?

Те, що в ньому існує театр Василька, вже робить його частково театральним містом. Можна, звісно, критикувати глядачів, адже є вистава «Ladies Night», яка закінчується годинним чоловічим стриптизом і на яку вже 15 років неможливо взяти квитки. Ось це найпопулярніша вистава Одеси. Але це не єдине, що там є. Там є і прекрасні театри, і актори, і маленький ніжний Театр на Чайній, який дає одеситам хоч якесь уявлення про сучасний театр. Там є і Василька з мегавиставами, яких не скрізь побачиш. Залишилося тільки привести туди глядачів і, думаю, це вдасться.

Нещодавня ваша прем’єра «Собаче серце» в театрі Василька, також «Зойчина квартира» йде в Театрі на Подолі, до яких творів Булгакова ви б ще звернулися і втілили б їх на сцені?

У театрі Василька я до цього поставив «Енеїду ХХІ» – постановку, яка мало не розтрощила цей театр і одеську громадськість, тому що вона дуже епатажна для Одеси. Якби знав, що колись прийду в цей театр, то побоявся робити цю виставу, а тоді ми не боялися нічого: ми говорили про що завгодно, як завгодно, привезли частину акторів з Києва. Апріорі це для театру могло бути великим шоком , але у вистави непогана фестивальна доля, в «ГРА» вона вистрелила. І я внутрішньо після цього для себе розумів, що повинен принести в цей театр щось таке, в чому б купалися актори, на що б ходив глядач, але тим не менше щоб це була сучасна історія. Так вийшло, що в Україні раптом знову запрацювало собаче серце, в зв'язку з перестановкою влади, і я з невеликим жалем взяв цей матеріал.

Так, я маю якийсь пієтет до Булгакова, попри його неоднозначність. Колись була ідея зробити в цирку «Майстер і Маргарита» з усіма польотами, кабаре, – це ідеальний матеріал для такого простору. І є ще «Кабала Святош», який я просто ніжно люблю, але його, напевно, добре робити на старості кар'єри. Це те, до чого ти прийшов, коли все життя веселив людей, робив видовища і коли твоє життя закінчується. Але я, мабуть, поки відпочину від Михайла Опанасовича.

Фото з вистави «Енеїда ХХІ», Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька

Ви режисер-постановник незалежних проєктів, антреприз та у державних театрах, скажіть, чи відрізнятимуться ваші режисерські прийоми, залежно від місця, де ви ставите вистави?

Звичайно, є Дикий театр зі своїм глядачем, максимально готовим до будь-якої розмови і який може витримати все. Є антреприза зі своїми умовами, де потрібно знати, наскільки можна нагнути глядача, щоб не було відторгнення, де він готовий впустити в мозок щось нове, а не тільки милуватися на знайомі обличчя акторів. І є державний театр, в який треба поступово вводити якісь речі, не так різко, іноді заходити через класику, яка також досить емоційна, якщо правильно з нею поводитися і, беручи класичний твір, можна говорити про сучасні речі, які болять. Наприклад, це ми і зробили з «Заходом» і «Хазяїном».

І наостанок розкажіть про свої прем’єри у 2021 році

Спочатку «Тригрошова опера» в Заньковецької. Потім «Золоте теля» в Одесі. На осінь планується в театрі оперети «Амадеус» – драматичний твір, де береться біографічна історія Моцарта і в неї вводяться його чотири опери. Є прекрасний фільм «Амадей» по Пітеру Шефферу, режисер Мілош Форман. Є ще проєкти, але про них я поки не готовий говорити. У Дикому, можливо, буде якийсь проєкт, на кшталт знаменитої моновистави «Флібег» (серіал «Дрянь») – це зараз найвідоміше бродвейське шоу, жіночий стендап, дуже відвертий, і нам би хотілося спробувати зробити щось подібне.

Інтерв’ю: Альона Ярушевська

Особистості

У нього багато талантів і заокеанська техніка майстерності. Його називають людиною-хамелеоном....

Кажуть, 1 липня – День режисера. З цієї нагоди підбірка цитат про режисуру і театр з інтерв'ю...

6 червня відбудеться показ імерсійної вистави «Все, що вам потрібно знати про лисиць» від театру...

5 та 12 червня прем’єра «Людина у кімнаті» в театрі «Сузір’я». Глядач побачить результат роботи із...

Інтерв'ю з Олександром Книгою про керування театром, зміни впродовж 32 років, соціальні та...

Вас може зацікавити