З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
М̶̶̶и̶̶̶л̶̶̶ь̶̶̶н̶̶̶а̶̶̶ мила комедія в Театрі Заньковецької
116
0
0

М̶̶̶и̶̶̶л̶̶̶ь̶̶̶н̶̶̶а̶̶̶ мила комедія в Театрі Заньковецької

Історія описана в п’єсі «Ім’я» є такою, що часто зустрічається в житті з невеликими відмінностями і було б чудово допомагати глядачам закріпити досвід подібних історій, допомогти відчути себе в ситуації, пережити ці емоції та знайти найкраще рішення для себе.

Французька комедійна п’єса «Ім’я» Александра де Ла Пательєр та Матьє Делапорта, яка скоріше нагадує трагікомедію (але автори знають краще!) дебютувала на паризькій сцені 11 років тому. Вже за 2 тижні вона була продана в 13 країн світу, а згодом у 2012 році вийшов однойменний фільм, режисерами якого були самі ж автори п’єси. Зараз фільм має рейтинг 7.4 з 10 за версією IMDb. Чи можуть всі ці факти свідчити про беззаперечний успіх французької (з усією повнотою емоційного та стереотипного навантаження) історії? Найімовірніше, так. Цікаво, що вперше в Україні цю п’єсу поставили у 2017 році, однак тоді вона була російською мовою. Сьогодні ж, вже україномовну версію п’єси можна відвідати у Львівському національному театрі імені Марії Заньковецької та в Миколаївському академічному українському театрі драми та музичної комедії. Саме про відвідини постановки у Львові хочемо поділитися з вами.

Режисеру постановки в Театрі ім. М. Заньковецької В’ячеславу Жукову дуже близька тема сімейних міжособистісних взаємин, близькості в родині та між подружжям. Він розкриває її, як у своїх попередніх роботах («Гойдалка на двох», «Чоловік моєї дружини»), так і в прем'єрі «Ім’я». Однак в новій виставі також досліджується ширше коло взаємозв’язків, зокрема, близькості між друзями, дружби між подружжям та навіть тему толерантності, стереотипів стосовно віку та сексуальної орієнтації. І це все в одній виставі тривалістю 1 год 40 хв (а не 2 як зазначено на сайті Театру, до речі). Очевидним є факт, що режисер розвиває тему і свою майстерність в ній.

Антураж вистави був дещо сумбурний, ми бачимо вітальню квартири з дерев’яними меблями і розуміємо, що вона десь у Франції, адже лунає відповідна музика і на стіну проєктується відеоряд. Поряд з тим, ми розуміємо, що це якесь святкування, адже навколо кольорові повітряні кулі та святкові гірлянди-прапорці (в поєднання з фігурними дерев’яними меблями сірої кімнати виглядає дещо химерно). Разом з тим, варто зауважити, що сценографія не зовсім відповідає тій, що описана в п’єсі і кімната, де відбувається більшість дій, виглядає дещо пусто, недопрацьовано.

5 акторів на сцені, 3 сімейні пари, 1 ще не народжене маля, 3 контроверсійні імені, 2 традиційні, а ще нескінченна кількість непорозумінь, докорів, прихованих історій, думок та емоцій. Все це відразу нагадало мені італійську стрічку «Ідеальні незнайомці» (2016, реж. Паоло Дженовезе), де одного вечора за столом зустрічаються старі друзі — подружні пари, які настільки давно знайомі, що вже кожен встиг зібрати свою маленьку скриньку з таємницями. І, як це часто буває, алкоголь, необережні провокації та невдалі жарти розв’язують язики та розкривають очі. Хочемо ми того чи ні, але лише в комунікації ми маємо змогу щиро розкрити себе та прийняти іншого і лише її відсутність або пародійність призводить до таких трагікомічних сюжетів.

Склалося таке враження, що вистава має дві частини – перша стосується якраз таки конфлікту з приводу імені малюка Венсана та Анни, а друга якраз про таємниці кожного з героїв, зокрема найбільшої загадки п'єси — роману Клода. Вистава була без антракту, тому довелося згладжувати перехід та об’єднувати дві різні проблеми. Видається, що краще було б зробити це з антрактом.

Разом з тим, обидві ліні об'єднані єдиною думкою, яку озвучує один з герої — як приватна справа робиться публічною? Сьогодні ми все більше тяжіємо до того, щоб зробити своє життя максимально публічним, дехто навіть заробляє на цьому, однак з іншого боку завжди залишаються такі речі, на які ми не дозволяємо впливати жодній людині, наскільки близькою вона б нам не була. Проте є такі рішення, які ми підсвідомо приймаємо задля похвали з боку тих, кого ми любимо, поважаємо, чия думка для нас має вагу. Саме тому ім’я для малечі ніколи не могло б бути Адольф не лише через асоціації з цим іменем, а Клод раніше не міг поділитися історією про свої романтичні стосунки. І в цьому моменті назріло питання, на яке у мене поки нема відповіді – чи дружба та родинні стосунки це про довіру і прийняття чи все ж про те, щоб не залишитися одиноким?

Благо, мені імпонують такі історії, бо вони розкривають нам істинну причину людської нещирості – і це страх. Від того, що тебе можуть не зрозуміти, осудити, відректися. І врешті це страх самотності. Саме тому для самозбереження видається кращою ідеєю змовчати, віджартуватися, говорити про погоду чи невдалу зачіску сусідського пса і зберегти дружбу та стосунки, навіть якщо вони далекі від екологічних. Хоча ?!

Варто зауважити блискучу гру акторів, які максимально майстерно зобразили своїх героїв, експресивно показали їх характери та вдачу. Кожен персонаж виявився дуже яскравим, навіть з дещо гіперболізованими манерами, тож було важко помилитися в оцінці цього героя, вдалося швидко його «зчитати» і навіть сформувати своє враження про нього.

Наприклад, в першій половині вистави мені була огидна поведінка П’єра, якого чудово зіграв Ярослав Нудик (а про нього навіть не згадано в описі вистави на сайті Театру), однак вже в другій частині ці емоції перейшли на Венсана, у якого прекрасно перевтілився Андрій Сніцарчук. А стосовно Клода, у майстерному виконанні Олега Сікиринського, увесь час вистави були достатньо рівні емоції, адже у першій половині вистави цей герой майже непомітний, хоча вже в другій він стає ключовим персонажем, але його і далі не помітно, адже він мало емоційний, спокійний інтроверт, який врешті зміг спровокувати усіх інших на бурю емоцій. І тут я зловила себе на думці про те, що мовчазних людей завжди звинувачують у таємничості і бачать їх, як таких, що приховують якусь свою діяльність (апріорі протизаконну!). Цей стереотип є такий давній і таких неправдивий, адже люди, які щось приховують зазвичай нервові, збуджені, різкі та загалом достатньо активні, адже мають завжди триматися в тонусі і в будь-який момент бути готовими захищатися.

А що ж жінки? У цій виставі є три героїні-жінки, кожна з яких також зображає певний стереотип – Елізабет мама двох дітей, домогосподиня, як приборкала свої амбіції на користь чоловіка, дітей та сім’ї, хоча відчуває глибокий сум та злість через це. Цю героїню чудово показала нам Олександра Люта, знову ж таки у дуже (як на мене) надмірній експресії. Натомість персонаж Світлани Мелеш – Анна – кар’єристка, смілива, трохи в’їдлива та безцеремонна керівниця, яка веде серйозні справи з корейськими партнерами, не йде в декрет настільки довго, що води в неї відходять прямо на черговому робочому засідання. Вона жінка, якої чоловіки або бояться, або сприймають як «свою». І третя жінка, про яку ми лише чуємо, це мати Елізабет та Венсана, Франсуаза, яка стане ключовою героїнею другої частини вистави.

А що жінки та чоловіки разом? Вони стереотипні – старший чоловік консервативних поглядів, який не звертає увагу на сімейні справи, молодий та імпульсивний кар’єрист і мовчазний романтик саксофоніст, які випивають і не дякують за вечерю. Домогосподарка, яка змусила себе вибрати таке життя, кар’єристка, яка диктує правила собі та іншим і старша мудра пані, які намагаються знайти своє щастя.

А врешті решт, перемагає нове життя і спільна пам’ять, яка допомагає забути про непорозуміння і зосередитися на тому спільному, що має силу гуртувати друзів та родину. На сам кінець хочеться вірити, що перемагає довіра і прийняття, навіть якщо якась новина кардинально перевертає наше світосприйняття та світорозуміння.

Про всю виставу в цілому хочеться сказати, що це хороша, добра історія з життя, яка точно відгукнеться в глядачів, які люблять реалізм в театрі та ефект четвертої стіни. Та ж не завжди ми приходимо сюди, щоб підглянути якусь історію. Зараз все частіше є запит на те, щоб через театральні форми дізнатися більше про світ та людей навколо, буквально програти певні історії в безпечному середовищі. Видається, що історія описана в п’єсі «Ім’я» є такою, що часто зустрічається в житті з невеликими відмінностями і було б чудово допомагати глядачам закріпити досвід подібних історій, допомогти відчути себе в ситуації, пережити ці емоції та знайти найкраще рішення для себе. Саме так театр може стати не просто популярним, а й потрібним. Людиною керують враження, які згодом переходять в досвід. Чи була ця вистава достатньо вражаюча? Хай кожен вирішить для себе.

Волонтерка проєкту Theatre.love Ігнатенко Діана

Фото: Тарас Валько

Читай також:

Мистецтво давати імена

Олександра Люта: «Акторство – це можливість спілкуватись зі світом, це моя мова»

12 фактів про театр імені Марії Заньковецької

Вас може зацікавити

Світ за очі від рутини

19 фактів про Перший театр

Поміж дощок бовваніє море