Кожен пан – різник, а світ – це скотобійня, Грасо
152
0
0

Кожен пан – різник, а світ – це скотобійня, Грасо

Гуси-гусенята, візьміть мене на крилята... та й віднесіть туди, не знать куди...

30 січня у Малому театрі відбувся допрем'єрний показ вистави «Маклена Граса», поставленої за п'єсою Миколи Куліша. Тривала вона 2,5 години і за цей час глядачі могли сформувати будь-які враження, окрім байдужості. Події розгортаються в Польщі на початку 30х років 20 ст. Що близького і хвилюючого, здавалося б, могло бути в цьому сюжеті для українського глядача в 21 ст.? Більше, ніж ви очікуєте.

Якщо цю виставу показувати школярам, вони захочуть прочитати твір. Без вмовлянь і погроз. Це як випуск книги після касового фільму. Спершу – зацікавлення, потім з'ясування деталей. Особливо допитливі навіть копнуть углиб і відкриють для себе те, що у постановку не вмістилося. Те, що лишилося за образами «пана» зі смузі та патчами під очима. Сучасними треками та звабливим настроєм в очікуванні весілля – у дочки маклера. Чому постановка може так сподобатися? Бо сучасно, зухвало і на межі з нахабністю. Підліткам заходить. Та перш ніж перейти до приємних вражень, зазначу, що із цим вони дещо перегнули.

Осучаснення – це штучне дихання для твору. Пульс стрибає, думки чіпляються за яскраву подачу, а очі не закриваються, ніби від жменьки снодійного чи нудної книги... Здавалося б, ура (товаріщі)! Та не зовсім. Що це дає самому твору? Відверто – не глибину трактування. Скоріше, легкість осмислення. Як зазначив один глядач на виході: було схоже, ніби дивився фільм. Саме так. Бо розважали, де варто... й не дуже. Для цього існувала «группа на бекстейджі», мешканці собачої будки: панк-песик, поет Падур і його манірна подруга. Завданням, крім сюжетних ролей, було пробити «четверту стіну», викликаючи глядачів на прямий і провокативний контакт. Крім того, вони грали живу музику і співали. Голос у дівчини божественний, а «пес» непогано грає на гітарі, співає та читає реп (чому реп, якщо образ панка?). Вони молодці, та все ж перегинали палицю. Бо щонайменше не закінчували гамір, сидячи в залі між глядачів, коли актори на сцені вже починали серйозні монологи. Це дуже дратувало. І викликало когнітивний дисонанс. Коли перший подив вщух і їхня місія стала зрозумілою, всі дії здалися дещо затягнутими. Вишенькою для цих солодких вражень став вихід на овації, коли актор, що грав пса, вирішив не виходити з образу (панка? репера?), гукнувши в залу слово з трьох літер. Саме воно і стало останнім, адже останнім він залишав глядачів... наодиниці з роздумами. Ставлюсь абсолютно притомно до нецензурної лексики в органічному контексті, тож це прощання не те щоб зачепило мої ніжні почуття, а здалося просто недоцільним. На цьому по критиці усе.

Позитив був, і його більше.

За сюжетом Маклена підслуховує розмову збанкрутілого маклера і її батька, якого той погрожує виселити через безробіття і несплату оренди. Перший у відчаї, бо втратив сенс усього життя – відкладені за 23 роки кошти з маклерських махінацій. Згадавши, що має страхування життя, він прохає батька Маклени вбити його, щоб родина отримала страхові виплати. Виконавцю за це буде грошова винагорода. Батько відмовився, та Маклена наздогнала Зброжека і пропонує зробити це сама. Однак перед самим вчинком рве гроші, демонструючи протест. Піддавшись пропаганді комуністів, вона готова сісти за грати, куди напередодні забрали її героя – головного агітатора протестного руху.

Сподобалась гра Маклени (Вероніка Шостак), вона настільки дитяча і щира, що аж ніяково. Коли вона підводить очі угору і співає дитячу пісеньку про гусенят, переносишся у своє дитинство і безтурботне марення наяву. Навіть її агресія віддає підлітковим максималізмом. Однак розвитку персонажу не було. Дівчина повторювала кілька разів, що «я виросла за цю добу», але краще б зобразити це, замість вимовляння. Реакція і прояв емоцій залишилися дитячими. Якогось зламу чи зміни внутрішнього світу не відчувалося. «Гуси-гусенята, візьміть мене на крилята...» так і зосталось її серцевинним гірким настроєм на фоні божевільного світу.

Другу вражаючу гру варто відзначити у маклера Зброжека, роль виконував Юрій Кулініч. Вона була сильною, якщо м'яко кажучи. Актор неперевершено вжився в образ і переливався такими тонкими гранями, що очей не відвести. Всі ці зміни, емоції і настрої методично показували, яка він натура і що ним рухає. Від першої появи на сцені до останнього кульмінаційного рішення піти з життя. Не просто на емоції, а щоб забезпечити родину після смерті. Це розкрило його характер та глибокі переживання. Розмова з дочкою на прощання була геніальною: там і про цинізм, і про совість. «Будуть гроші – буде у тебе все». Глядач проживає цього героя від зневаги до глибокого співчуття. Браво.

Загалом, враження від побаченого наздоганяють на другий день. І це гарний знак. Значить, є щось справжнє за цим авангардом. Значить – вдалося. Адже п'єса не стільки про одну життєву історію, скільки про збірний образ суспільства. І не лише в конкретну історичну епоху. Під час будь-яких перетворень і змін. Вистава – про відчуження між різними верствами. Між людьми. Про вибір, який є у кожного: що робити з його життям, попри будь-які обставини. Про самотність і про надію.

Раджу всім, хто не вважає себе ханжою, або прихильником класичного стилю. Якщо ви готові поглянути на знайоме по-новому. А якщо твір новий для вас – познайомитися з ним через живі образи, що дихають і торкаються мурашками шкіри.

Волонтерка проєкту Theatre.love Пузиренко Наталія.

Фото: Олексій Товпига.

Читай також: рецензія на виставу «Віденська кава» від Маріїнського театру, прем'єра поеми «Божественна Комедія. Пекло» у Театрі 11, рецензія на виставу «MIŁOŚĆ/ЛЮБОВ» від театру «Золоті ворота».