Кожен будує свій повітряний «бельведер»
Кожен будує свій повітряний «бельведер»
Кожен будує свій повітряний «бельведер»
Кожен будує свій повітряний «бельведер»
Кожен будує свій повітряний «бельведер»
Кожен будує свій повітряний «бельведер»
Кожен будує свій повітряний «бельведер»
Кожен будує свій повітряний «бельведер»
Кожен будує свій повітряний «бельведер»
Кожен будує свій повітряний «бельведер»
57
0
0

Кожен будує свій повітряний «бельведер»

У складній життєвій ситуації людина робить вибір: сприймати реальність такою, як вона є, чи створити власну.

«У вас є якась тканина? Машину треба накрити, щоб був ефект несподіванки», – рекомендує ще перед початком вистави актриса Ада Роговцева, яка цього разу по інший бік дійства. З першої постановки в Києві п'єси «Бельведер», де вона грала, минуло 26 років. Тепер Роговцеву заступила її донька – Катерина Степанкова, яка не лише зіграла роль Сеї, а й разом з чоловіком, Олексієм Скляренком, зрежисерувала «Бельведер»-2020.

Для подружжя це не постановницький дебют. Чоловік і дружина вже працювали в одній команді, зокрема над улюбленою глядачами п'єсою «Схоже на щастя». Так, насамперед впадає в око взаємодія акторів з головною декорацією «Бельведера» – іржавим «москвичем». Скляренко як фанат пластичної драми втілив у цій машині як символ своєрідної втечі від реальності, останнього прихистку, так і спосіб вираження характеру дійових осіб.

А їх тут всього троє – дві жінки і випадковий чоловік. Сюжет вибудуваний за класичною комедією ситуацій: до поселення двох жебрачок забредає невідомий, і тут же нібито замертво падає. Пізніше з'ясовується, що неочікуваний гість – це президент. Хоча основна кульмінація виникає в другому акті, можна виділити щонайменше ще 2 «пікових» моменти, що тримають глядача в постійному бажанні дізнатися, а що ж буде далі. Ціль досягнуто – антракт викликає розчаровані зітхання і повільне звільнення стільців.

Саме у першому акті зібрана вся квінтесенція початкового задуму автора п'єси Анатолія Дяченка. Ми бачимо двох безіменних жінок, які за певних обставин опинилися на узбіччі життя. Нас не цікавлять деталі їхньої долі, не цікавлять їхні імена – ми маємо наповнені, вже сформовані, узагальнені образи загублених людей. Мрійлива, оптимістична Та у виконанні Лариси Руснак протиставляється невиправній реалістці, саркастичній Сій, втіленій власне Катериною Степанковою. В якийсь момент здається, що Руснак перегарає, постійно усміхаючись, бігаючи від автівки до умовної вишки/телефонної будки/душу. Але згодом розумієш, що чимдуж акторка гупає дверцятами москвича чи витягує свої ніжки на задньому сидінні, тим сильніше проявляється відчайдушність її героїні у пошуку хоч чогось позитивного у своєму становищі. Врешті це стає настільки органічним, що випадкове підсковзування акторки теж видається запланованим. «Знаєш, яка між нами різниця? Я не брешу собі», – втомлено каже Степанкова, тобто Ся, і вже сам одяг, дивні лахи, і її згорблена постава говорять самі за себе. Вона намагається слідкувати за «зовнішнім» світом і отверезити подругу від її постійних вигадок, тож так чи інакше нагадує когось з нашого повсякденного оточення – ту ж подругу, колежанку, сестру. До неї хочеться підійти, з розумінням покласти руку на плече і подякувати за терпіння. Усе це вписується у межі періоду написання комедії – 28 років тому, після розпаду Радянського Союзу, коли серед всеохопної розгубленості народ поділився на тих, хто вирощував надію на майбутнє, і тих, хто її ховав. Тим часом десь половину акту Ахтем Сеітаблаєв грає нібито мертвого чоловіка і не реагує, коли партнерки впускають, стукають, носять його.

На відміну від першого акту, який цього точно не потребував, другий зазнає адаптації до сьогодення. Абсолютно прозоро, особливо не ховаючись, президент звертається: «Дякую, дуже вам дякую». Все зрозуміло? У цю мить він говорить російською, наступної – українською. Він запальний, постійно у русі, в обіцянках, співчутті оточенню, потиску рук… Вирішує невирішувані проблеми всіма можливими і неможливими способами, радіє звичайному народу. Мимоволі у пам'яті виринає один український серіал – і схоже, це стається у всього залу, бо його розриває від оплесків і сміху. Чи можна звинуватити творців цієї постановки у використанні відомого образу для приваблення аудиторії? Навряд, адже в анотації взагалі немає жодного слова про героя Сеітаблаєва, а опис не видає натяку на політизованість. Чи зроблено це, щоб догодити глядачам, зіграти на чомусь знайомому, викликати передбачувану реакцію? Напевно, але образ президента був присутній в оригіналі п'єси, хоча й не забирав на себе усієї уваги. Президент не стає головним героєм, можна сказати, що він додає контекстуальності зображуваному, пояснює, що Ся і Та не постсовєцькі громадянки, а українки.

Бо «Бельведер», не дивлячись на дату написання, актуальний дотепер. Бідність, безвихідність життєвих ситуацій, «щоб не плакать я сміялась», рожеві суспільні окуляри актуальні дотепер. За нібито комічним сюжетом ховається трагічне підґрунтя, так вдало зашифроване режисерами.

Волонтерка проєкту Theatre.love Захарова Альона

Читай також: інтерв'ю з Ахтемом Сеітаблаєвим про прем'єру «Бельведер», рецензія на прем'єру Малого театру «Маклена Граса».

Події

Вас може зацікавити