Христина Микитин: «Актори – це лікарі душі»
Я з села Голинь Івано-Франківської області. До вступу в університет, я жодного разу не була в театрі, але колись я дивилася телепередачу «Крок до зірок» і сказала: «Я буду вчитися тут у цього дядька», а мама мені відповіла: «Христю, це дуже дорого, ти не зможеш ніколи поступити туди». Минув деякий час, я вже планувала стати перекладачем з англійської мови, але брат, який вчився в Києві, сказав, що є класний університет Карпенка-Карого, і я згадала про свою дитячу мрію. Коли я вперше сюди приїхала, все пахло творчістю, мені навіть захотілося там жити, але вступити мені так і не вдалося. Я погано підготувалася, тому що неправильно розуміла, що таке акторська майстерність. Але я зовсім випадково вступила на експериментальний курс в університет Поплавського до викладачів Дубініна Костянтина Михайловича і Судьїна Володимира Миколайовича.
«Ти не думай, що талановита. Просто ти мені підходиш»
Я зробила і це стало для мене визначальним етапом, що я маю займатися саме театром
Потім в мені розгледіли якийсь трагізм і мені дали першу роль дівчинки-жебрачки. Режисер сказав тоді «Ти не думай, що талановита. Просто ти мені підходиш, тобі потрібно багато працювати і якщо зіграєш добре – молодець, ні – приберу тебе з цієї ролі». Це була перша важлива роль, де ми робили етюди на вірші і я просила у людей гроші рядками з поезії Симоненка: «Люди – прекрасні. Земля – мов казка. Кращого сонця ніде нема». Це була перша моя трагічна роль.
Потім я грала Віллі у п’єсі Теннессі Вільямса «Призначено на злам» і тут почалася моя любов до цього драматурга. Віллі – це дівчинка, яка живе в будинку, призначеному на злам. У неї немає жодних родичів – мама, тато, сестра померли. Ця роль була для мене знаковою, тому що не вірили, що я зможу її зробити тому. Я зробила і це стало для мене визначальним етапом, що я маю займатися саме театром. Мені не все так легко вдавалося, я плакала майже над кожною роллю (навіть досі таке є), бо хочеться все ідеально зробити.
«Я мріяла працювати в ТЮГу ще з другого чи третього курсу»
Я мріяла працювати в ТЮГу ще з другого чи третього курсу і мені всі говорили: «Так, ти маєш там працювати». Я бачила себе в цих ролях, що я через них можу щось сказати, донести глядачеві. ТЮГ був близький мені, у ньому можна грати як в дитячих, так і дорослих виставах. Хлопці навіть жартували: «Зранку я граю мишку, а ввечері – Ромео». Так само ти можеш грати білочку, грибочка, а потім мати серйозну роль, хоча затрати однакові що для дитячих вистав, що для дорослих.
У цьому театрі ми проходили практику і наш викладач Костянтин Дубінін ставив дитячу виставу. Я знала всі пісні і співала їх йдучи додому. Я була схиблена на цьому театрі і коли всі студенти після пар прогулювали практику, я летіла в театр, мені хотілося там бути. Тому мені було дуже боляче, коли мене не взяли в ТЮГ і коли я дізналася, то з’їла півкілограма халви.
Фото з вистави «Спогади із присмаком мартіні», Новий український театр
«Новий український театр – порятунок від депресії»
Щоразу, коли ти щось дізнаєшся, ти вже граєш нову історію.
Новий український театр врятував мене від депресії, я відчувала себе непотрібною, бо зруйнувалася моя мрія стати частиною ТЮГу. Спочатку у мене була роль Джульєтти, а потім у театрі з’явилася постановка за Тенессі Вільямс «Спогади із присмаком мартіні», в якій я граю Лауру. В той момент була ця дівчинка була для мене дуже близькою, я відчувала свою схожість з нею: у мене теж є брат, на перший погляд, може здатися, що я відкрита людина, але інколи я – інтроверт і у мене були схожи думки з нею. Лаура – аутист легкої форми, яка закрита у своїй клітці і живе у своєму світі, але він – прекрасний, а вона – чесна. Мені подобалося дізнаватися і розслідувати цього персонажа як людину, у якої не лише проблеми з психікою, але й фізичні – вона хромає на одну ногу, одна нога довша за іншу. У неї ніколи не було чоловіків, друзів. Щоразу, коли ти щось дізнаєшся, ти вже граєш нову історію. Тому я дуже люблю Лауру і цей маленький театр, людей, які там грають, тей зал.
«У дитячих і дорослих виставах головне працювати по-чесному»
Протягом року я працювала в Новому українському театрі і мої гарні друзі, теж актори, Дмитро Усов і Дар’я Кривошей підштовхнули мене спробувати в ТЮГ знову. Я відповіла: «Добре, але якщо мене не візьмуть до трупи театру і цього разу, то більше я сюди не прийду – ні як актриса, ні як глядачка. І я прийшла, але вже не переживала, мені хотілося віддавати свою творчість, а не показувати свої комплекси. І я відчула, що мене візьмуть, це відразу бачиш – подобаєшся ти чи ні, те саме і з глядачами.
ТЮГ – це тей театр, де відбувається становлення особистості
Фото з вистави «ВомбатМишаКіт», ТЮГ на Липках
Сьогодні я граю як в дитячих, так і дорослих виставах і головне працювати по-чесному. Якщо постановки зроблені круто, з любов’ю, то ти не хочеш розчарувати ні команду вистави, ні глядачів. Звичайно, дорослі тебе більше слухають, вони вже усвідомлені, куди прийшли. А з дітьми яка специфіка, особливо зі школярами? Приходить, наприклад, 400 дітей і якщо вони вже прийшли налаштованими, що не будуть на тебе дивитися і тебе слухати, то втримати їх увагу буде дуже складно. Але починається вистава і відбувається якась магія, а в кінці дитина підходить і каже: «У мене ледве серце не вистрибнуло» або «Ви дуже класно грали». В такі моменти ти особливо розумієш, що в тебе надважлива місія, адже саме ТЮГ – це тей театр, де відбувається становлення особистості і дуже важливо розмовляти з нею однією, сучасною мовою, не виховувати її, а бути прикладом для наслідування. Якщо діти приходять з батьками, то проблем з увагою немає. Наприклад, є вистава «ВомбатМишаКіт», яку поставив Артур Артімєньєв, так там батьки регочуть більше ніж діти, бо якщо круто зроблено, то смішно і батькам, і дітям.
Фото з вистави «Мене прислав доктор Хоу», ТЮГ на Липках
«Боже, якби і в нашому театрі поставили цю виставу»
У мене є улюблені ролі, наприклад, у виставі «Мене прислав доктор Хоу» я граю сліпу глухоніму дівчинку Хелен. Це ще одне диво, яке зі мною сталося. У 2016 році я подивилася фільм «Сотворившая чудо» 1962 року і тоді під враженнями я подумала: «Боже, якби і в нашому театрі поставили цю виставу». І тут ми приходимо на збір групи, і наш художній керівник каже «Сотворившая чудо» і у мене відняло мову, а потім мені дали роль Хелен. Це не просто роль, нею я хочу сказати глядачам про волю про те, як це нічого не бачити і не відчувати. Я прочитала дуже багато матеріалів про Хелен Келлер, її книгу, я виписую її цитати, я завантажила собі її фотографії, подивилася документальні фільми про таких дітей. Я була в шоці, бо не знала, що такі люди існують, а це все відбувалося у реальності. Хелен Келлер відома як письменниця та лекторка, політична активістка, суфражистка та пацифістка, була нагороджена Президентською Медаллю Свободи, однією з двох найвищих цивільних нагород США. Це знакова постать у світовій історії і я дуже рада, що маю цю роль.
З моїх улюблених ролей це Лаура у Новому українському театрі, про яку я вже розповідала; Зоська з «Міста» і сестра у виставі «Перетворення» мені подобається через контраст образу – вона найбільше любить брата і одна з перших, хто відмовляється від нього. Це ті ролі, які мене вчать. У мене вдома навіть є намальоване пастельними фарбами дерево, на якому я пишу всі свої зіграні ролі.
Фото з вистави «Поліанна», ТЮГ на Липках
«Це такі круті люди»
У моєму становленні як актриси взяли участь насамперед мої викладачі – Костянтин Михайлович Дубінін і Володимир Миколайович Судьїн, але Володимир Миколайович якось вірив в мене, його найбільша похвала – «Це було переконливо». Потім це Віталій Анатолійович Кіно та Артур Артімєньєв. Коли мене все-таки взяли до ТЮГу, це Віктор Сергійович Гирич, який дав мені шанс зіграти однойменну роль у виставі «Поліанна». Вперше її побачивши, я була дуже схвильована і запитала себе: «Якби у мене був рак і що я б зробила за цей відведений час?». Я б підійшла до Віктора Сергійовича (хоча я ще не знала його і не працювала актрисою) і сказала б: «Я помираю, дайте мені зіграти «Поліанну» хоча б один раз». І коли я прийшла працювати до ТЮГу, Віктор Сергійович ввів мене в цю роль, про яку я так мріяла! Він повірив в мене і дав багато можливостей, щоб я змогла себе проявити. Наступним театральним діячем, який взяв участь у моєму становленні був Дмитро Михайлович Богомазов, у мене була маленька роль у його виставі «Наше містечко», але він досі залишається для мене гуру в театрі. Я б хотіла з ним ще попрацювати, всі його вистави дивлюся з відкритим ротом.
Це якраз те, що і має робити театр, – вражати і лікувати душі, а актори – це лікарі душі і це, на мою думку, їх основна місія.
Мене надихає актриса Чулпан Хаматова у всіх проявах як людина, як жінка, як актриса, як волонтер. Я нею захоплююся, дивилася всі її інтерв’ю, багато артхаусних фільмів з нею – «Місячний тато», «Країна глухих», «Тувалу», «Ґуд бай, Ленін!» і, коли вона приїхала в Україну з пластичною виставою «Бідна Ліза», я бігла після показу, щоб подарувати квіти, і казала «Боже, ви прекрасні!». Також мене надихають Іван Вирипаєв, Лев Додін, Рімас Тумінас. Це такі люди круті.
«Ми віримо, що мистецтво може лікувати»
«АРТ ПОМІЧ» – це благодійний фонд, який направлений на допомогу онкохворим дітям і творчим особистостям. Це спільний проект з Оленою Михайліченко, який виник після того, як потрібна була допомога нашому актору Тарасу Мельничуку. Чому «АРТ ПОМІЧ»? Ми віримо, що мистецтво може лікувати і ми хотіли об’єднати саме творчих людей: акторів театру і кіно, музикантів, артистів, естради. У нас є два основних відгалуження – мінімальна фінансова допомога і волонтерська діяльність. Так як ми неприбуткова організація, то фінансування у нас немає, але ми робимо благодійні покази вистав, виставки, концерти, ярмарки, фестивалі і всі зароблені від цього кошти віддаємо дітям, які їх потребують. Також у нас є фестиваль «Мистецтво лікує» в «Охматдиті», коли протягом п’яти днів ми щодня привозимо майстер-класи, концерти.
У червні ми спільно з фондами «Краб» і «Крона» робили у ботанічному саду благодійний пікнік «Шалене чаювання» з персонажами казки «Аліса у країні див». У нас був Семен Горов ведучим, було багато артистів, продавалися різні смаколики, кожен міг взяти участь в майстер-класах чи обрати для себе розвагу до душі. Це було зроблено в пам’ять про дівчинку Лізи Карпенко, якої вже з нами немає, і ми збирали гроші на якісну діагностику раку крові у дітей. І тепер хочемо організовувати щороку цей фестиваль.
Також Саша Зіневич запропонував зробити класний соціальний проект – сфотографувати онкохворих дітей з відомими акторами і зробити виставку в нашому театрі або в галереї. І я сподіваюся, що цей проект ми втілимо. Взимку і весною хочемо за традицією зробити фестивалі в «Охматдиті». Ось такі найближчі плани.
Фото з благодійного пікніка «Шалене чаювання»
