Гіркий мед сірих бджіл
Гіркий мед сірих бджіл
Гіркий мед сірих бджіл
Гіркий мед сірих бджіл
30
0
0

Гіркий мед сірих бджіл

Історія про людей війни, яких забули, – від Театру на Подолі.

«Я не воюю, я просто житель війни»

Людські стосунки на війні – неприємна тема. А коли війна триває роками, чергові нагадування стають чимось на зразок набридливо-звичного дзижчання бджіл у вулику. Відмахнувся – і пішов собі. Аж поки якась не вкусить. Назвати чорне – чорним, а біле – білим і триматися свого – найлегше. От тільки чи вдасться це, якщо у межовій, «сірій» зоні – шматок твого життя? Або життя близької людини.

«Ексклюзивно в театрі на Подолі вистава Віталія Малахова за романом Андрія Куркова «Сірі бджоли» – анонс на сайті театру привертає увагу глядачів відомим іменем українського письменника. Автор п’єси – теж Андрій Курков.

Дещо про сюжет:

У покинутому селі Мала Староградівка на Донеччині через постійні обстріли лишилися жити тільки двоє – колишні однокласники і вороги дитинства бджоляр Сергій Сергійович (Богдан Бенюк) і Пашка (Сергій Бойко). На перший погляд, однаково байдужі до всього, крім власного двору.

«Мої «наші» у сараї, а більше ніяких «наших» не знаю!..» — роздратовано заявляє Сергій Сергійович, якого, крім бджіл, начебто взагалі нічого не цікавить (і який нікому, крім цих бджіл, не потрібний). Проте думки про убитого і покинутого на полі солдата (невідомо навіть з «тих» він, чи з «оцих») не дають йому спокою – і він рветься поховати його, незважаючи на небезпеку і кулі снайпера – щоб було «по-людськи».

Недовірливий до усіх одразу, у розмові з бійцем «укрів» він огризається, проте все ж таки замислюється – і починає помічати те, чого не помічав (або не хотів помічати) раніше:

«Мед гірчить – мабуть, через те, що війна».

«Сірі бджоли» – історія не про військові дії, причинно-наслідкові зв’язки та пошуки винних – хоча все це, зрозуміло, невпинним фоном присутнє у виставі. Це розповідь про внутрішню та зовнішню байдужість. «Сіра зона» — нейтральна смуга між двома сторонами бойових дій, у якій живуть головні герої. Але водночас — це і свого роду «гетто» у власній голові – комфортний, звичний простір, яким людина відмежовується і від сторонніх «подразників», і від власних тривожних думок, обираючи життя за принципом «моя хата скраю» – бо так спокійніше жити.

Ані в тексті, ні в інших елементах постановки не відчувається надмірного пафосу «теми війни» та моралізаторства. Історія насичена побутовим і досить теплим гумором, ліричними нотками – і не сприймається як важка документальна історія. Просто і доступно, причому зсередини, показане життя, яке не всі хочуть помічати.

А тепер про деталі

1. Сценографія – лаконічна і виразна водночас. На одній сцені – три окремі зони – наче три окремі світи, паралельні і невіддільні один від одного.

2. Використаний у виставі документальний відеоряд переносить на місце подій майже у буквальному розумінні – у ці хвилини просто «накриває» відчуттям страшної реальності того, що відбувається на сцені.

3. Музичне оформлення – це окреме задоволення. Дуже влучно за настроєм та змістом підібрані пісні, які звучать у виставі. І найяскравіше враження — інструментальний трек «Nothing Else Matters» гурту Metallica – наче «зшиває» всю історію темою єднання і надії.

Про акторську гру

Мене повністю підкорила гра Богдана Бенюка – він не просто грав, а справді ніби жив у своєму персонажі. Із виконавців «другорядних» персонажів запам’ятався Юрій Феліпенко – його образ українського військового Петра вийшов дуже органічним.

А от решта персонажів здалися трохи «плоскими» та аж занадто стереотипними. Чіткий «ватник», «сєпар», «казачок»... Мені не дуже цікаво, коли режисер чи актори прямо вказують зі сцени: «ось цей поганий, а цей – дуже поганий» — це вже більше тяжіє до пропаганди. А її в театрі зовсім не хочеться. Хочеться думати над тим, що бачиш, та робити власні висновки. І зовсім уже недоречною, на мій смак, виглядала карикатурна пародія на Віктора Януковича – із заїждженими штампами семирічної давнини. Проте у залі «радість впізнавання» була очевидною – епізод викликав дружній сміх. Тож це, напевно, з розряду «На колір і смак товариш не всяк».

Які залишилися враження?

Сергійович — персонаж, у якого болісне переосмислення власного світогляду викликає справжній злам у душі. Спостерігати за цим протягом трьох годин без хвилювання – неможливо. Не заглибитись у власні думки – теж. Вистава лишає по собі тривалий післясмак «гіркого меду». Він не для всіх приємний. Але нерідко має цілющі властивості.

Волонтерка проєкту Theatre.love Вікторія Іванова

Читай також: інтерв'ю з Віталієм Малаховим, спецпроєкт до дня закоханих від Theatre.love, рецензія на прем'єру «Шинель» від театру на Подолі».

Вас може зацікавити

Привіт, 90-ті