З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Дмитро Богославський: «Для мене режисура починається лише тоді, коли потрапляє блискавка після прочитання п
Дмитро Богославський: «Для мене режисура починається лише тоді, коли потрапляє блискавка після прочитання п
Дмитро Богославський: «Для мене режисура починається лише тоді, коли потрапляє блискавка після прочитання п
Дмитро Богославський: «Для мене режисура починається лише тоді, коли потрапляє блискавка після прочитання п
Дмитро Богославський: «Для мене режисура починається лише тоді, коли потрапляє блискавка після прочитання п
Дмитро Богославський: «Для мене режисура починається лише тоді, коли потрапляє блискавка після прочитання п
Дмитро Богославський: «Для мене режисура починається лише тоді, коли потрапляє блискавка після прочитання п
Дмитро Богославський: «Для мене режисура починається лише тоді, коли потрапляє блискавка після прочитання п
Дмитро Богославський: «Для мене режисура починається лише тоді, коли потрапляє блискавка після прочитання п
Дмитро Богославський: «Для мене режисура починається лише тоді, коли потрапляє блискавка після прочитання п
Дмитро Богославський: «Для мене режисура починається лише тоді, коли потрапляє блискавка після прочитання п
45
0
0

Дмитро Богославський: «Для мене режисура починається лише тоді, коли потрапляє блискавка після прочитання п'єси, що зі мною і сталося»

«Мені здається, для тих, хто збирається і хто прийде до нас в глядацьку залу, дуже важливо розуміти, що ця вистава не про конкретне місце – Бровари, Подольск або Березіно під Мінськом. Це вистава про людину, про те, як часто і чи часто взагалі ми оцінюємо свою позицію в світі і чи думаємо ми про неї».

24 і 25 жовтня в театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра прем'єра на межі сюру та реальності – «Людина з ...» в постановці білоруського режисера Дмитра Богославського. Про прем'єру та загальнолюдські цінності в п'єсі, драматургію та режисуру, білоруський та український театр, про напрям соціального театру розповідає Дмитро Богославський в інтерв'ю для Theatre.love.

– Ваші п’єси вже були неодноразово поставлені на театральних сценах Києва, але вистава «Людина з…» буде вашим дебютом як режисера в Україні. Як виникла ідея поставити виставу на сцені театру на Лівому березі Дніпра? Це була ваша ініціатива чи художнього керівника Станіслава Жиркова?

Це була ініціатива Станіслава Жиркова. Постановку за цією п'єсою я здійснив у Мінську (прим. ред .: вистава була поставлена у Білоруському державному молодіжному театрі у 2018 році), а так як це загальнолюдська п'єса, вона підійде будь-якому глядачеві – і в Білорусі, і в Україні.

– Так, я прочитала п'єсу перед інтерв'ю і спочатку вона здається дещо абсурдною, але потім у тебе виникає привід задуматися.

На жаль, ми живемо в такий час, що іноді треба замислюватися, і я сподіваюся, що вистава буде давати певний поштовх глядачеві подумати про наше існування.

– Коли вперше познайомилися з п'єсою, які враження у вас були? Чим саме вона вас зачепила?

Почну з того, що для мене режисура починається лише тоді, коли в тебе потрапляє блискавка після прочитання п'єси, що зі мною і сталося. Можливо, це відбулося через те, що мої батьки живуть за 2200 км від мене і я часто сумую за деякими місцями з дитинства, згадую їх. Для мене в цій п'єсі відкриваються дуже важливі моменти, тому що я впевнений, якщо ми перестанемо збовтувати такі поняття як любов, добро, дружба, то все стане нормально. Головне чесно і відверто розуміти, що ці слова означають. Але в цій п'єсі є досить жорстокий момент, коли тебе змушують любити, наприклад, батьківщину або рідне місто. І це слово «змушують» – дуже болюче, тому що не можна примусити або навчити любити; це ті речі, які повинні відбуватися з тобою на якомусь іншому рівні. Також ми повинні говорити про те, що герой живе з некоханою людиною. Коли жінка-поліцейський ставить йому питання: «Чи подобається вам ваша робота?», він відповідає: «Ні, не подобається». А навіщо ви туди ходите? Ці речі становлять об'єм п'єси.

Фото: Анастасія Мантач

– Як відбулися покази цієї вистави у Білорусі, як її сприйняли глядачі?

Наш білоруський глядач зі своєю ментальністю і бекграундом. У цій п'єсі є багато абсурдистських ходів, гумору, але у мене завжди складалося відчуття, що білоруський глядач трохи крізь зуби сміється над цією ситуацією, тому що не прийнято сміятися над співробітниками міліції (в Білорусі – міліція, в Україні – поліція) і є якийсь стримуючий фактор, коли перед тобою три поліцейських. Мені здається, що в пострадянському просторі є певна травма 90-х років і зараз співробітник поліції не викликає довіри, на відміну від часів СРСР. Це дуже дивний психологічний момент і всім треба над цим попрацювати, поліції зокрема.

– Автор п’єси Дмитро Данілов придумував її протягом трьох років, як довго тривала робота над вашою постановкою?

В онлайн режимі ми почали роботу з художником, а по приїзду в Київ, з 9 вересня, почалися репетиції і вже 24 жовтня у нас прем'єра, – півтора місяця.

– Розкажіть про акторський склад цієї вистави, як вам працювалося разом?

Мені дуже подобається, що українські актори включені в процес, не дивлячись на всі труднощі, пов'язані з Covid 19, коли ми збираємося під час як-от застільного періоду в театрі і обговорюємо п'єсу або коли репетирували в масках. Тому я сподіваюся, що ми з хорошим настроєм зробимо прем'єру.

Фото: Анастасія Мантач

– Ви поєднуєте в собі драматурга, режисера та актора, чи допомагає це в роботі над матеріалом?

Звичайно, це все взаємопов'язано і допомагає: коли ти пишеш п'єсу, то можеш програти її як актор в голові і зрозуміти – працює це чи ні, коли ставиш виставу як режисер – розкладаєш п'єсу за якимись драматургічними законами; а наскільки це працює – побачимо на прем'єрі.

– У вас був досвід постановок своїх п'єс на сцені чи ви ставите лише п'єси інших авторів?

У мене така позиція, що я ставлю лише інших авторів. Це пов'язано з тим, що у своїх п'єсах я все знаю, а в будь-якій виставі все-таки важливо, коли режисер шукає шлях, розуміння автора, коли дивиться інакше на авторський задум. Коли переглядаєш виставу за своєю п'єсою, мене як драматурга завжди дивує, як режисер зміг відкрити в ній те, чого ти не закладав. Тому наразі мені здається не надто правильним і чесним ставити свої п'єси, хоча є безліч людей, які цим займаються. Наприклад, Іван Вирипаєв – це найкращий постановник своїх п'єс і режисер своїх фільмів.

– Зазвичай ви переглядаєте постановки своїх п'єс?

За моїми п'єсами поставлено близько 70 вистав і, звичайно ж, все я не бачив. Як правило, театри надсилають фотографії, рецензії після прем'єри. Але постановка Стаса Жиркова «Тату, ти мене любив» в театрі «Золоті ворота» – це одна з найулюбленіших постановок за моєю п'єсою «Легкий шелест кроків, що минають».

– У своєму інтерв’ю для «Главком» 2017 року ви зазначили, що вам дуже подобається, що відбувається в Україні на полі соціального театру. Яка ваша думка сьогодні щодо українського театрального простору?

Можу сказати, що скільки я перебуваю тут і скільки встиг подивитися вистав у різних театрах, то мені дуже подобається, як розвивається український театр. Він і повинен бути таким соціальним інститутом, а не лише розважати і бути на потребу глядача, але водночас він не повинен вчити і займатися моралізаторством. Театр повинен ставити питання глядачеві, щоб після перегляду вистави у людини, їдучи в машині, метро або трамваї, включалася внутрішня робота про те, що він побачив і як це на нього вплинуло. Для мене в цьому і полягає головна природа театру.

Фото: Анастасія Мантач

– По приїзду до Києва, які з переглянутих вистав вас вразили?

У театрі на Лівому березі я подивився виставу «Клас», яка створена за документальними матеріалами. Мені здається, це чудова робота, яка зачіпає моменти про підліткове насильство, про що не прийнято говорити зі сцени театру, хоча дуже важливо насправді. Чим залучити 14-16-річного підлітка в театр? Тільки темами, які йому близькі. Зараз для підлітка океан можливостей – Netflix, Youtube тощо. І прищепити любов молодого покоління до театру ми можемо лише розмовляючи з ним однією мовою.

Стас Жирков та актори «Класу» про школу, булінг та українське суспільство

– Як в Білорусі складається ситуація з соціальним театром, чи розвивається цей напрямок там?

Сьогодні ситуація набагато краща, ніж десять років тому. Зараз з'являються незалежні театральні групи і це дає поштовх до такого виду театру, також сучасна білоруська драматургія направлена на діалог з глядачем в сьогоднішніх реаліях.

– Давайте наостанок підсумуємо про прем'єру «Людина з ...» і запросимо глядачів на виставу, кому варто її відвідати?

Мені здається, для тих, хто збирається і хто прийде до нас в глядацьку залу, дуже важливо розуміти, що ця вистава не про конкретне місце – Бровари, Подольск або Березіно під Мінськом. Це вистава про людину, про те, як часто і чи часто взагалі ми оцінюємо свою позицію в світі і чи думаємо ми про неї. Для мене це дуже громадська вистава. Павло Ар'є, адаптувавший п'єсу під українські реалії, для героїні вистави дописав від себе репліку, яка доводить мене до мурашок: «Я їду повз аеропорт і бачу, як сідає літак, і це означає, що хтось повертається додому». Ця п'єса вкотре нагадує, що нам треба любити, жити, а не тільки кудись бігти і працювати.

Інтерв’ю: Ярушевська Альона

Читай також:

Тамара Трунова: «Вистава виявляє ту порожнечу, яка зазвичай наповнюється фіктивною любов’ю, замовчуваннями, прихованими намірами і кричить про біль жіночим голосом»

10 фактів про театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра

Арт-проєкт «Театр 360 градусів»: відеоверсії театральних вистав з 3D копіями акторів та декорацій

Вас може зацікавити