З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
«Бригада» в Театрі на Подолі
14
0
0

«Бригада» в Театрі на Подолі

Машина часу та повернення у важкі та жорстокі дев’яності.

Постановка «Механічний апельсин» за культовим романом Ентоні Берджеса грузинського театрального та кінорежисера Автанділа Варсімашвілі нагадала мені про серіал «Бригада» та буремні і небезпечні 90-ті.

Вистава умовно поділена на дві частини, відповідно перша і друга дія. Перша показує вчинки, а друга розкриває емоційну складову та пояснює деякі психологічні процеси цих вчинків. Здалеку нагадує суд, де схвалення знайде тільки один.

В кадрі все ті ж самі чотири друга, які «з першого класу разом» (с), зіпсовані часом, в який вони живуть, і бажанням жити краще в будь-який спосіб. Хлопці готові йти по трупах заради особистої вигоди, але аж ніяк спільного розвитку. Як і в серіалі, у виставі виправдовують ганебні вчинки присутністю деяких позитивних рис у персонажа. Виправдовують три лікарі, персони, які розмовляють на різних мовах та вирішують долі людей (віддалено можна збагнути, що це США, Росія та Україна), ставлять так звані діагнози та з’ясовують, чи підходить хтось із головних героїв для проведення експерименту, суть якого не виправлення персони, а збільшення власної користі від зла, бо з простих людей користі не отримаєш. Із головного осередку зла мали зробити топ-політика, це стає зрозуміло лише завдяки логічним висновкам, а не побаченому на сцені. За окремим клінічним випадком показані різні виправдання вчинків, що були скоєні. Таке собі несправедливе судилище людських цінностей.

То про що ж основна ідея дійства? Про вибір, який щодня постає перед кожним із нас. Читати чи слухати? Допомогти чи вбити? Бути аполітичним чи все ж таки мати честь, гідність та не бути керованим блакитним екраном? Кожен день вирішувати, якою саме людиною бути. Кожному індивіду відведена своя роль в суспільстві, але яка саме варто вирішити самостійно, а не піддаватися на вплив ззовні. Та чи правильно показувати «виправлення» людини на таких прикладах?

У цій постановці намагаються провести паралелі із сучасністю, показуючи відеохроніки за часів Майдану. Але таке порівняння викликає лише непорозуміння. У виставі зовсім відсутня сучасна Україна, і можна лише зі слів самого режисера зрозуміти, як саме розставлені акценти сьогодення у виставі.

Також присутні стереотипи, від яких українське суспільство відходить. Наприклад, що людина із села, як персонаж Темного, недалека та радіє лише примітивним речам, на прикладі годинника, як у начальника відділку міліції станції. Чи що зранку в метро нікого немає, бо ніхто працювати не хоче, а в селі в цей час вже всі працюють.

Чому пісня про Україну лунає від п’яниці, над яким знущаються і врешті-решт вбивають? Або чому всі персонажі названі іноземними іменами, а шльондру називають Катериною?

Також незрозумілі картини війни, кобзаря та ікони, які вписані в обшарпані бетонні стіни трущоб? Використання української козацької пісні в кінці під застиглі образи персонажів бригади в шкіряних куртках взагалі викликає обурення, бо звучить як знецінення української культури. І в принципі це свого роду правда, бо українська культура була сильно знищена і знецінена за радянські часи, тому в дев’яностих мала сильно пошарпаний вигляд, як картини на стінах.

Акторська гра привертає увагу лише до одного персонажа, лікарки, яка розмовляла англійською мовою. І кожна фраза з її вуст звучала вражаюче, в поганому сенсі. По-перше, побудова речень англійською мовою була граматично неправильна. По-друге, акцент, це те, над чим варто працювати, щоб у глядача не викликало розриву образу персонажа. Образ лікарки теж виглядає стереотипно, надмірна сексуальність, яка не несе в собі змісту для цієї вистави.

Актори забували репліки та вбачалась певна розгубленість. Сцени побиття виглядали дуже ненатурально, як і алкогольне сп’яніння персонажів.

Глядач під час перегляду поставить багато питань, але відповідей так може і знайти.

Волонтерка проєкту Theatre.love Ягніченко Яна

Фото: Ira Marconi

Події