Болісні історії німих рубців
Болісні історії німих рубців
Болісні історії німих рубців
Болісні історії німих рубців
Болісні історії німих рубців
Болісні історії німих рубців
Болісні історії німих рубців
Болісні історії німих рубців
80
0
0

Болісні історії німих рубців

Рецензія волонтерки Theatre.love на виставу «Шрами» від Дикого театру.

На вході до театрального фойє мені вручили листівку з інформацією щодо вистави.

«Шрами» – спільний проект Дикого театру та представництва ООН Жінки України, реалізований у рамках всесвітньої кампанії активізму проти ґендерно зумовленого насильства»

Ці офіційні рядки більше схожі на початок доповіді або чиєїсь наукової роботи. Але драматург Кіра Малініна, режисерка Наталка Сиваненко та продюсерка Ярослава Кравченко із командою вирішили перекласти офіційну статистику мовою живих емоцій та перенести її на театральну сцену.

За тематикою «проти ґендерно зумовленого насильства» (ще й у Дикому театрі!) – я була морально готова до кривавих сцен жорстокості, наруги і знущань, до криків, сліз та інших способів нагнітання атмосфери жаху та безвиході. Але ж ні. Трохи символізму, гротеску і гумору, прониклива акторська гра, вдале використання реквізиту і поєднання деталей – тож калюж крові не було. Не виникало бажання заплющувати очі і затуляти вуха. Але з кожним епізодом ставало все більш моторошно від того, що бачиш і чуєш. Звична, «звичайна», буденна жорстокість.

Автори проєкту розповідають, що зібрали понад п’ятдесят історій. П’ятнадцять із них відібрали для вистави. Але на кожному показі, у кожному глядацькому залі подібних історій – сотні. Мені запам’яталася фраза однієї із глядачок в анонсі проєкту: «Дівчата були прекрасні у кожному епізоді. І… три з цих епізодів були мої…» Моїх було два. Але з того, що доводилося спостерігати навіть у найближчому колі знайомих да родичів, – їх десятки.

Забинтувати руку. Зашити рану. «Лікарю не кажи, що то батько»...

«Тупа жирна дебілка!» Спроба самогубства. Невдала…

«Ногою в обличчя? – Але ж який не який, а чоловік. Бог терпів, і нам велів»…

«Я відчуваю провину… Ну кому він ще потрібен, крім мене?»..

«А давайте краще вип’ємо.. За любов!..»

Підсвідомість – сильний (хоч іноді і сліпий) захисник. Складно позбутися відчуття нереальності, відчуття того, що ти дивишся якийсь вигаданий психологічний трилер. Поки у одній із цих історій не почуєш власну.

Остаточно «накриває» в кінці – коли згасає світло, і на відео з проєктора з’являються обличчя реальних жінок, спогади яких увійшли до вистави. Різко і остаточно стає зрозуміло, що все, що ти бачиш – це життя. Уривки розповідей, невигадані подробиці, незручна буденність. Старші, молодші, зовсім юні, сильні, сміливі дівчата і жінки, для яких болючі стосунки стали досвідом, але не звичкою.

Для тих, кого дуже зачіпає і відлякує фраза «ґендерно зумовлене насильство», додам: цей проєкт – зовсім не про те, що всі чоловіки – потвори. І у багатьох із них більшість із цих історій, думаю, викличе справжній подив. Ще, можливо, – відразу, гнів, і відчуття відповідальності – за свої слова і вчинки. І однозначно – приверне увагу до неприємних питань, які так часто замовчуються. Адже німі рубці – найбільш болісні.

Ця постановка – не інтерактивна – у прямому розумінні слова – але кожен глядач у ній – герой і співавтор. Навіть історії не дуже близьких людей до нудоти шкрябають по емоціях. Власні історії – залишають шрами, які спотворюють не тіло, а життя.

Зовсім непроста вистава. Від неї стає боляче. Але інколи треба роз’ятрити рану, щоб дати їй загоїтись.

Волонтерка проєкту Theatre.love Вікторія Іванова

Читай також: рецензія на виставу Дикого «Синя Борода», як минула Дика театральна церемонія нагородження, рецензія на прем'єру «13 перших правил» від театру драми і комедії на Лівому березі.

Вас може зацікавити

Theatre.love у цифрах 2019