З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Богдан Ступка: від стиляги і джазмена до Легенди українського театру
81
0
0

Богдан Ступка: від стиляги і джазмена до Легенди українського театру

До Дня народження Богдана Сильвестровича Ступки

…Талант Богдана Ступки унікальний ще й тим, що він у нього ніколи не «відпочиває». Тобто живе не тільки на сцені, в театральних ролях, а й у особистій житейській «ролі» його самого. Кому доводилося бачити Богдана Ступку – Богдана Сильвестровича, Бодьо – в ролі самого себе, погодяться, що це роль найвищого рівня, і вона не має берегів. Бурхливий потік імпровізації, дотепність, блискавичність реагування, доброта, гумор, розуміння ситуації та партнерів, щирість – скільки втіхи приносить він у наші будні!

Іван Дзюба

Вперше майбутній артист прокинувся в Богдана Ступки ще в дитинстві. Коли грав Діда Мороза, маючи дев’ять років, відтягував велику бороду, яка була на резинці, й казав: «Не бійтеся мене – це я, Богдан, а не Дід Мороз». В дитинстві у малого Богдана було цікаве захоплення: спостерігаючи за перехожими з хатнього вікна, він захотів одягнутися й пройтися, як вони. «Сиджу, дивлюсь, якийсь дядько пройшов, у чоботях, у шапці, – розповідає Ступка. – Злізаю з лавки, вдягаю дідові чоботи, батькову шапку і, копіюючи того незнайомого дядька, проходжуся по вулиці перед вікном, а потім знову повертаюся на свій спостережний пункт… Якщо зацікавить інший перехожий, знову вбираюся в якусь одежину, може й мамину, та й вискакую на вулицю мавпувати…»

Саме у шкільні часи відбувся перший досвід виступу на сцені Богдана Ступки. Вчителька російської мови та літератури Анна Іванівна створила шкільний драматичний гурток. У постановці п’єси Розова «В добрий час» провідні ролі у виставі грали Богдан Ступка і Всеволод Окпиш. Яскравими спогадами про шкільні часи ділиться композитор Богдан Янівський:

Цей стиляга прекрасно веде джазові концерти оркестру під керуванням Ігоря Хоми. А слова «джаз», «штани-дудочки», які Богдан Ступка одним із перших одягнув у Львові, – тоді насправді були «табу.

Коли прийшов час вступати, то театральної студії у Львові тоді ще не було, а щоб їхати до Києва в театральний вуз – не було грошей. Тому після школи Богдан Ступка спробував вступити до політехнічного інституту, але не пройшов, і влаштувався тут учнем слюсаря механічних майстерень. Далі перейшов на кращу роботу в астрономічну обсерваторію при Львівському університеті, де працював лаборантом-обчислювачем по змінних зірках.

Вночі в моє завдання входило фотографувати зірки, й на цій роботі я навчився терпінню, бо експозиція фотографії дорівнювала 40-45 хвилинам! А скільки разів я благав Бога, що він наслав на ніч хмари, бо ж так хотілося погуляти з дівчиною!

Восени 1959 року, через рік після закінчення школи, протягом якого у Ступки вже був досвід слюсаря та обсерваторного фотографа, актор зустрів на вулиці знайому Наталю Лотоцьку, яка запитала: «Чому ж ти не вступаєш до театральної студії, ми вже три місяці вчимося?!»

Спеціально для Богдана Ступки були організовані вступні іспити, де він читав монолог Гамлета російською мовою. Правда, знав її тоді так собі, тому члени приймальної комісії вмирали від сміху. Потім читав байку Глібова, танцював, ще й заспівав не своїм голосом «Взяв би я бандуру…». Після таких танців і співів члени приймальної комісії попросили майбутнього студента вийти, а потім запропонували зіграти етюд: Солдат повернувся додому після демобілізації. Вже наближаючись до рідної оселі, у знайомому сквері раптом бачить свою кохану дівчину в обіймах іншого хлопця. «Ви його обличчя не бачите, ви бачите обличчя своєї коханої, яка три роки писала вам листи й клялася у вірності… У вас прокидаються ревнощі такої сили, як в Отелло, ви його вбиваєте, він падає.. І тепер ви бачите, що це ваш… рідний брат… Ось такий етюд. Це вам останній шанс до вступу…» – сказали Богдану Ступці наостанок.

Я грав етюд без партнерів. У мене добре вийшло найголовніше – емоційне враження від того, що я вбив власного брата. Пам’ятаю, що навіть покотилася сльоза… – «Стоп! – несподівано почув я. – Приходьте завтра о дев’ятій годині на заняття.

Ось так Богдан Ступка вступив до театральної студії, після закінчення якої став частиною трупи Львівського театру імені Заньковецької, де працював до переїзду в Київ у 1978 році.

Диплом про вищу освіту Богдан Сильвестрович отримав у сорок три роки, тобто в університеті він навчався протягом 17 років, а було це так… Спочатку він вступив заочно на філологічний факультет Львівського університету, проте з третього курсу його забрали в армію, і більше він туди не повернувся. В 1967 році вступив на заочне відділення театрознавчого факультету Київського інститут імені Карпенка-Карого, де провчився три роки, а потім почалися зйомки. Тому довго не вчився, але потім у 1981 році знову поновився і через три роки одержав диплом за спеціальністю «Театрознавець». Дипломна робота була присвячена праці над роллю Миколи Задорожного.

Дипломна робота називалася «Мій Микола Задорожний». Засідала комісія, в ній – Ада Роговцева; викликають заочників. Ну, вони вже люди підтоптані, студенти-заочники. І я стою там. А Роговцева не знала, що я ще студент, то запрошувала мене пересісти за стіл комісії. І сміх, і гріх…

Київська сторінка творчої долі Богдана Сильвестровича тісно пов’язана з колективом Театру імені І. Франка з 1978 року, коли зі Львова приїхав Сергій Данченко й очолив команду франківців, взявши до себе в трупу двох провідних акторів Театру ім. М. Заньковецької — Ступку і Розстального.

Найдорожчими ролями у театрі та кіно вважав: Дон Жуан у «Камінному господарі», Річард у «Річарді ІІІ», Микола Задорожний в «Украденому щасті», Тев’є у «Тев’є-Тевелі», Поприщін у «Записках божевільного», Лір у «Королі Лірі», Артуро УЇ – «Кар’єра Артуро Уї», Афанасій Іванович – «Старосвітська любов», Орест у «Білому птаху з чорною ознакою», Олександр Керенський у «Червоних дзвонах», Трохим Лисенко у «Миколі Вавілові», Остап Вишня в «Житії Остапа Вишні», Цибукін у «Господи, прости нас, грішних!», Сталинський у «Пастці», архієрей в «І нині прославиться Син Людський», Гірш у «Для домашнього вогнища», Богдан Хмельницький у «Вогнем і мечем»…

Богдан Ступка був спортивною людиною. Він добре плавав, грав у баскетбол, ручний м’яч, більярд, теніс, футбол. Був навіть такий випадок, коли під час азартної гри у футбол Богдан Сильвестрович зламав руку у Чернівцях, де знімався у фільмі Василя Домбровського «Вічне колесо».

Траплялися казуси і на театральній сцені. Це була друга прем’єрна вистава «Річард ІІІ», в третьому ряду сиділа родина: батько, мати, дружина й малий Остап. А за ними, в четвертому ряду – відома актриса з «Березоля» Курбаса, народна артистка України Федорцева.

Непередбачене сталося в той момент, коли Річард, тобто я, вийшовши на авансцену, мав сказати ключові слова: «Закон нам – меч, а совість нам – кулак». При цьому я виймав із піхов і високо здіймав у правій руці справжнього важкого меча, правда, з дерев’яним руків’ям. Якраз воно й підвело, бо, різко вийнявши зброю, я побачив, що в руці залишився тільки струхлявілий усередині держак, а сам меч… летить у зал! Пролітає оркестрову яму, вдаряється об бордюрчик і, трохи змінивши напрям, летить прямо туди, де сидить моя сім’я! Перелітає через них і падає на Федорцеву! Весь зал охнув й завмер, забувши про Шекспіра й Річарда… Що ж робить Федорцева, яку, дякуючи долі, меч ударив не дуже сильно? Вона… робить вигляд, що нічого не сталося, засовує меч собі під ноги й усю свою увагу зосереджує на сцені. Зал, утративши інтригу, ще раз охнув і теж зосередився на виставі…. В цей час заслужений артист України Віктор Коваленко, який грав роль сера Реткліфа, вже зорієнтувався і вручив мені маленький кинджал зі словами, не передбаченими Шекспіром: «Королю мій!» Мені теж довелося дещо видозмінити текст великого драматурга відповідно до реальної ситуації: «Закон нам – кинджал…» Після вистави до мене підійшла Федорцева привітала з прем’єрою й лукаво сказала: «Ну, як я вас врятувала виставу?» Дійсно, врятувала!

Непередбачувана ситуація сталася і на виставі «Король Лір» 1997 року. Річ у тім, що в сцені бурі перед появою Едгара який прикидається божевільним, Ступка знайшов дивовижно переконливий штрих до поведінки стражденного Ліра. Він дістає шматочок черствого хліба й поволі, з очевидною насолодою жує його.

Так от, на прем'єрі вистави Ступка ненароком упустив шматочок хліба у сценічну ямy саме в той момент, коли мав узяти його до рота. Що робити? Артист узяв... брудний папір, який зображав підняте бурею сміття, й почав його вдоволено жувати. Та й це ще не все! 3'явився Едгар й попросив – за п’єсою – «милостиньку бідному Томові». Олексій Богданович, який грав Едгара, звик отримувати від Ступки на репетиціях справжній хліб, але цього разу його попередив тихий голос божевільного Ліра: «Це папір…»

Я боявся, що цей папірчик міг застрягти в Олексієвому горлі від несподіванки». Втім Богданович-Едгар, вчасно попереджений, не виходячи з образу, ретельно пережовував папір. Само собою, ніхто в залі цього не помітив…

І наостанок завершимо слова Богдана Ступки:

«Я – актор. Часто говорю чужими словами, очі мої зі сцени чи з екрану випромінюють світло чужої любові, метають блискавицями ненависті, в’януть від байдужості… Є в цьому щось моторошне… Здавна у професії актора вбачали щось принизливе, блюзнірське. Навіть поширена теорія, буцімто гарний актор – це бездоганний камертон, інструмент, майже позбавлений власної особистості, який зате вміє сильно і точно відлунювати почуття й думки інших – режисера, драматурга, сценариста.

Я – актор. І щасливий цим. У мене тисячі життів від першого до останнього «ку-ку». Нині захоплюються віртуальною реальністю, фантазують щодо можливості засобами технічного прогресу через гру торкнутися інших світів, відчути себе героєм, генієм, чудовиськом, пережити неймовірні пригоди й авантюри. Я вмію це робити без жодних приладів. Бо я – актор. Я навчався спершу в студії при театрі ім. М. Заньковецької в Бориса Хомовича Тягна, а потім (через два десятки років!) у Київському театральному інституті. І коли мене запитують, чому ось стільки літ лягло між студією та інститутом, анітрохи не лукавлячи, відповідаю: «Я читав підручник життя». І користувався знаннями спершу на сцені, а згодом і перед кінокамерою».

Матеріал підготовлений за книгою Володимира Мельниченка «Майстер»

Особистості

Мені подобається відкривати для себе нові кіно таємниці, рости саме в кіно і бачити свій розвиток,...

У липні я стала режисеркою-постановницею у Київському академічному театрі ляльок і вже поставила...

Вова Лерт – режисер, який знімає голлівудське кіно в Україні. Кінорежисер, сценарист, випускник...

Я пишу для всіх. Про всіх нас для всіх нас. Найчастіше з іронією, посмішкою і надією.

«У мене так само в житті мистецтво, відданість театру переважає над особистим життям»

Вас може зацікавити

Види театральних сцен

Маестро Гія Канчелі