«Я – пірат нашого київського театрального світу і дивлюся на це романтично»: інтерв'ю з Богданом Гнатюком та акторами «Украденої краси» про постановку і театр
«Я – пірат нашого київського театрального світу і дивлюся на це романтично»: інтерв'ю з Богданом Гнатюком та акторами «Украденої краси» про постановку і театр
«Я – пірат нашого київського театрального світу і дивлюся на це романтично»: інтерв'ю з Богданом Гнатюком та акторами «Украденої краси» про постановку і театр
«Я – пірат нашого київського театрального світу і дивлюся на це романтично»: інтерв'ю з Богданом Гнатюком та акторами «Украденої краси» про постановку і театр
«Я – пірат нашого київського театрального світу і дивлюся на це романтично»: інтерв'ю з Богданом Гнатюком та акторами «Украденої краси» про постановку і театр
135
0
0

«Я – пірат нашого київського театрального світу і дивлюся на це романтично»: інтерв'ю з Богданом Гнатюком та акторами «Украденої краси» про постановку і театр

Богдан Гнатюк – режисер вистави «Украдена краса» та актори Анатолій Гнатюк, Володимир Ніколаєнко, Олексій Паламаренко та Ірина Сопіт про постановку, своїх персонажів, сучасний театр та свої мрії.

13 липня у театрі «Сузір'я» відбудеться останній у цьому сезоні показ вистави «Украдена краса», прем'єра якої відбулася 5 квітня цього року. Це історія про журналіста-невдаху (Анатолій Гнатюк), який дізнається про приховану колекцію викрадених картин і розуміє, що це буде справжня сенсація на журналістському просторі.

Богдан Гнатюк – автор п'єси та режисер вистави – розповів, чому саме таку ідею для постановки він обрав, що таке театральний слешер та про те, як йому працювати зі своїм батьком – народним артистом України, актором Національного драматичного театру імені Івана ФранкаАнатолієм Гнатюком у якому ви точно впізнаєте ведучого телепрограми «Лото Забава», співака естради та кіноактора. Разом з Богданом та Анатолієм Гнатюками, актори Володимир Ніколаєнко, відомий роллю Боді у серіалі «Останній Москаль», Олексій Паламаренко – заслужений артист України, актор театру Франка з арсеналом колоритних персонажів у виставах «Мартин Боруля», «Весілля Фігаро», «Дами і гусари» та акторка театру «Сузір'я» Ірина Сопіт – поділилися думками про своїх героїв, розповіли про мрії та погляди на сучасний театр.

Богдане, «Украдена краса» – це вже друга постановка у театрі «Сузір'я», драматургом і режисером якої є ви. Що привело вас з факультету соціології до театру?

Богдан Гнатюк: Я навчався навіть на факультеті соціології-психології і до 26 років мав доволі ординарне життя, але разом з тим я з юності дуже захоплювався книгами і мріяв про літературну кар'єру і славу, тому писав новели, оповідання, у мене навіть роман є. Як я потрапив у театр? У 2013-14 роках я закінчив працювати на держслужбі і саме в той час до Олексія Павловича Кужельного потрапило декілька моїх оповідань. Тоді я й познайомився з театром як таким і залишився в ньому, тому що це був шанс для моєї літературої творчості. Як письменник я був дуже самотній, адже читачів було небагато, а тут, у стінах театру, на сцені я можу транслювати свої історії і я цим скористався.

Богдан Гнатюк

Сюжет коротко описаний на різних інформаційних ресурсах, а в чому ідея вистави, звідки вона виникла?

Богдан: Причин було багато, чому саме така вистава, чому саме така ідея. Я постав перед питанням і задумався «Що ще можна зробити на сцені?». Зазвичай в театрі ставиться або суцільна драма, або комедія. Хтось намагається зробити технологічний театр, наприклад, є британська вистава «Бойовий кінь» («War Horse»), де і коней виводять і танк викатують на сцену, щоб розіграти баталії Першої світової. Здавалося б, сцена, але різні діячі по-різному намагаються знайти якусь новизну. Навіть з цим детективом я не винайшов велосипед, таке ще в середині ХХ століття було, але саме я здійснив спробу реалізувати на сцені слешер. До речі, цей жанр вигадала Агата Крісті, коли всіх поступово вбивають, як у «Десять негритят». Потім цю концепцію перейняв американський кінематограф і є геніальний приклад «Техаська різанина бензопилою» – його можна назвати першим арт-хаусом. Я хотів перенести цей жанр на сцену, але щоб це був не просто ланцюжок вбивств, а щоб був певний пул приречених персонажів.

У цій виставі задіяні актори з різних театрів, як відбувався підбір акторів на ролі?

Богдан: Я не належу до тих театральних діячів, які влаштовують кастинги. Я – пірат нашого київського театрального світу і дивлюся на це романтично – хто хоче, той і грає. Я в цьому бачу мистецький елемент – людей поєднує ситуація і доля, а не підбір чи кастинг. Я не знаю, хто з нас хороший драматург, хто з нас хороший актор, – це не нам вирішувати. Я вважаю, що найбільший талант закріплений за долею: як люди зустрілися, як люди захотіли, а хто там краще грає, краще пише – це вторинне. Практика і мій досвід показують, що це не головне. Багато хороших акторів так і не зіграли на сцені, а багато розумних людей так і не написали своїх творів.

Олексію, Володимире, Анатолію, Ірино, розкажіть про ваших персонажів.

Олексій Паламаренко: Знаєте, насправді актор не мусить розповідати про свого персонажа. Все, що актор хоче сказати, – він говорить своїм персонажем на сцені, тому що буває: «Я хотів там сказати про те, а я хотів показати це, а я хотів натякнути на це», а глядач цього всього не бачить. Так що те, що актор хоче сказати, він говорить прямо на сцені вустами свого персонажу. Але скажу просто – для мене світ ділиться на тих, хто любить фільми Тарантіно, і тих, хто їх не любить. З останніми я не маю справи, я їм співчуваю. А з людьми, які люблять фільми Тарантіно, я завжди знайду спільну мову. Власне мій персонаж, певною мірою, віяння Тарантіно і Хічкока. Це той випадок, коли на сцені відбувається вбивство, кровопролиття, але скоріше це чорний гумор, чорна іронія. Це все весело тим, що публіка себе відчуває приємно-обдуреною, тому що, врешті-решт, театр – це вміння красиво, лагідно і художньо обдурити.

Володимир Ніколаєнко: Мій персонаж – це далекобійник Євген – дуже смішна і цікава людина. По-перше, він дуже допитливий і цікавиться всім навколо. По-друге, як справжній чоловік полюбляє жінок. По-третє, як справжній чоловік, який полюбляє жінок, полюбляє гроші. І ось він думає, як швидше це все забрати у кореспондента, якого грає Анатолій Гнатюк. Одним словом, він хоче кохання, але не знає, де його знайти,  і де б він не зупинився, обов'язково знайде пригоди на свою голову, так би мовити. Це взагалі цікава історія, тому що ніхто не розуміє, що взагалі відбувається, але кожен шукає те, за чим сюди приходить. Врешті-решт, звичайно, ніхто нічого не знаходить, всі розчиняються в просторі, створюючи інтригу для глядача. І, щоб дізнатися чим це все закінчиться, я закликаю всіх обов'язково прийти до театру «Сузір'я» і подивитися цю виставу.

Анатолій Гнатюк

Анатолій Гнатюк: Спочатку я думав, що мій персонаж далекий від мене та мого внутрішнього світу, але коли почав працювати, то виявилося, що це не так. Це персонаж, у якого були величезні плани, творчі мрії і в якийсь момент він зрозумів, що не всі вони здійснилися, і від усвідомлення цього у нього настає внутрішній смуток. Тому, коли в нього з'являється шанс зробити щось дуже важливе для себе та своєї професії, він хапається за цей шанс обома руками, незважаючи навіть на небезпеку. Хочу процитувати уривок з цієї вистави: «Одна справа – вкрасти енерготранспортну систему країни, її заводи. Зовсім інша справа – вкрасти у людей красу. Краса – це і є сенс життя. Ось цього люди можуть і не пробачити».

Ірина Сопіт: Коли я тільки прочитала п'єсу, я не уявляла себе в цій ролі, тому що вона дуже складна, багатогранна і лише в кінці треба показати своє справжнє обличчя. Але мені було цікаво працювати над цим персонажем, тому що раніше я грала легкі ролі дівчаток або повій, а тут закладено дуже багато загадок, мінливих емоцій і постійно присутнє почуття страху, який мені не притаманний.

Анатолію, ви, крім того, що граєте в театрі, ще є ведучим лотереї «Лото забава», знімаєтеся в кіно та співаєте! Розкажіть, які ще таланти та вміння у вас є?

Анатолій: Вмію і люблю робити своїми руками, наприклад, меблі з дерева. Ремонти подобається робити, але часу не вистачає. Також я непоганий кухар і, коли є наснага та час, то радую дружину своїми кулінарними витворами.

Володимире, Ірино, Олексію, а як ви проводите свій вільний час?

Володимир: Я полюбляю вирощувати різні квіти. Де б я не був, на яких гастролях, я завжди дивлюся, які на території готелю вирощують цікаві квіти і яких у мене немає. А методом прославленого шахрая я обов'язково позичаю квіточку у свою колекцію, якщо це можна зробити. Також дуже люблю водити автомобіль, подорожувати Україною з родиною, тому ми вже чекаємо відпустки, щоб нарешті виїхати хоч на Західну Україну попити водички, побачити гори. Життя – це прекрасно.

Ірина: Ой, я обожнюю співати. Мені взагалі здається, що акторська професія була доленосною для мене. Я займалася співом з 7 років і так вийшло, що мене запросили на навчання в Київський міжнародний університет і сказали: «Актор – це багатогранна спеціальність: ти можеш і співати, і танцювати, і грати на сцені. І взагалі, тебе багато чому навчать».

Олексій: Ой, знаєте, на це треба окрему передачу. Хай це залишиться моєю маленькою таємницею.

Олексій Паламаренко

Як ви думаєте, зйомки в кіно та телепрограмах допомагають в театральній діяльності чи навпаки заважають?

Анатолій: Для мене театр – це мій ґрунт, моя основа. І вже, відштовхуючись від того, що я актор, я шукав і знайшов себе на телебаченні як ведучий, на естраді як співак. Але головна моя професія – це акторство, а далі я або співаючий актор, або телеведучий з акторськими здібностями. І це допомагає одне одному, тому що коли у тебе багато роботи і ти живеш в такому ритмі, працюєш у різних сферах, то під час роботи над образом в театрі це тобі допомагає.

Володимир: Ви знаєте, було б великою помилкою сказати, що для актора кіно не дає поштовху. Кіно дає славу, дає пізнання і зустріч артиста на вулиці починається з «О, дивіться, пішов дуже цікавий артист». Але театр дає свою потужну енергію. Був випадок, коли я дуже поспішав на репетицію вистави «Наталка-Полтавка» у театрі Франка і проїхав на жовтий колір світлофора. Мене зупиняє поліцейський і каже: «І куди ж ми поспішаємо?». «Не повірите, так лечу до театру, так потрібно потрапити на 11 годину на репетицію». Він дивиться уважно: «О, Наталка Полтавка? Тоді будьте обережні і більше не порушуйте правила дорожнього руху». Так ось бачте, театр приносить велику користь, особливо для тих, хто ходить до театру.

Олексій: Я все-таки думаю, що допомагають, тому що зйомки і різні передачі є доповненням до акторської професії, це – інші прояви творчості, професіоналізму.

Анатолію, як вам працювати з сином? Богдане, а вам – з татом?

Анатолій: Дуже важко і відповідально, тому що це рідний син і ти маєш його не підвести. Ти маєш бути готовим до репетицій. Цікаво, тому що мені приємно, що він виріс в такого талановитого, цікавого митця. Певно, дуже пафосні слова, але я батько і маю право їх говорити.

Богдан: У чомусь важко, у чомусь легко. Важко, напевно, тому, що ми не завжди один одного розуміємо. А легко тим, що попри все, я можу на нього покластися, адже, що б там не було, це рідна людина, рідна кров – і це найголовніше. Важкість не тільки з батьком, а і з будь-якою людиною в тому, що ми начебто розмовляємо однією мовою і однією професією займаємось, але кожен має свій світогляд, у кожного своє сприйняття.

Прем'єра вистави відбулася 5 квітня цього року, розкажіть про репетиційний період, як довго тривала підготовка вистави?

Богдан: Багато, 8 місяців. Або це геніальна вистава, яку за менший час поставити неможливо, або щось пішло не так. Так трапилося, тому що ми – ідеалісти, перфекціоністи і це все для того, щоб зменшити коефіцієнт лайновості. Тому 8 місяців я боровся за те, щоб вистава була якщо не геніальною, то просто хорошою.

Богдане, чи плануєте ви інші вистави?

Богдан: Так, наприклад, зараз з Олексієм Павловичем Кужельним ми працюємо над одним історичним ретро-шпигунським детективом. Найголовніше – це історія. А далі знімати, ставити, співати пісні з цього приводу.

Володимире, Анатолію, Ірино, чи є у вас ролі, які ви мрієте зіграти?

Володимир: Мені інколи приходять думки зіграти якогось священника або зрадника, або людину, яка обманює глядача, тобто вони сподіваються, що він добрий, а виявляється, що він цілковите зло. І потім, я ще люблю розмовний театр, я б навіть сказав, інтелектуальний, тому що дві години розмовляти і тримати глядача на якомусь граничному рівні – ось цей театр мені дуже цікавий.

Анатолій: Я мрію зіграти у наступних п'єсах і виставах мого сина. Це дуже класна мрія.

Ірина: Я б хотіла зіграти когось у виставі про Гуцульщину, Карпати, тому що це мені рідне, близьке. Або в історичному фільмі знятися.

Ірина Сопіт

Якщо говорити не про цю виставу, а про театр взагалі, як ви ставитеся до сучасного театру? Чого на вашу думку не вистачає театру сьогодні?

Богдан: Я дуже погано ставлюся до експериментальних театрів. Якщо сказати дуже просто і агресивно, навіть скандально, я не люблю театр, коли гола сцена, люди вимазані гримом, білилами, якоюсь багнюкою, бігають, кричать. А сучасний театр – це просто безкінечний студентський етюд, замішений на певному безумстві, і це прийом заради прийому. Мені це не дуже цікаво, бо я не розумію, як сидіти дві години і дивитися на це, адже, щоб втримати людину на місці, потрібно продемонструвати розвиток певної історії від А до Б, від Б до В. Тому це диво, що люди приходять в театр і дві години дивляться ні на що, коли популярний актор під керівництвом популярного режисера просто кричить, бігає по сцені. Якщо це існує, то це має право на існування, але я такий театр не визнаю. Ми працюємо за принципом «Менше гриму – більше тексту, більше людяності».

Володимир: Ви знаєте, це добре, що театр розвивається. По-перше, він має якесь колесо обертання: від традиційного до пошуків різних форм. Це дуже цікаво та дуже приємно, що воно існує і приваблює глядача. На кожні вистави приходять, дивляться, слідкують, переживають, тому що ті емоції, які даються актором глядачу, це дорогого коштує. По-друге, дуже важливо, що зараз з'явилася нова режисура – це дуже цікаво. Я пам'ятаю, що наприкінці 90-х років з появою перших відеоплеєрів та поширенням у прокаті американських фільмів лунала така думка, що театр вмирає, гасне. Але в тому і весь парадокс, що кіно є сьогодні, ти можеш його подивитися завтра і воно залишиться таким, яким ти його запам'ятав. А театр існує зараз, в цю секунду, він повинен створювати свою атмосферу, свого глядача.

Олексій: Як можна питати про ставлення до театру в людини, яка в ньому працює? Це в першу чергу робота, іноді важка, іноді стомлююча, іноді натхненна. Щодо ставлення до нових віянь театру, то, ви знаєте – «Буде те, що вже давно було». Іноді нашим молодим акторам і режисерам здається щось новітнім, але повірте мені, що воно вже давно було. Просто все нове – це добре забуте старе.

Анатолій: Знаєте, я дуже позитивна людина, з відкритим серцем. Я готовий на будь-які театральні експерименти – як і брати в них участь, так і дивитися на все це із глядацької зали. Інша справа, що мені стає сумно, коли я бачу експеримент заради експерименту, коли на сцені ходять неживі істоти, тому що режисер використовує їх як ляльок. Тому що театр – це перш за все живе мистецтво, яке народжується зараз і на цьому місці. Завтра вже буде зовсім інше і це треба цінувати, адже для цього теж приходять в театр, щоб побачити цю мить.

Володимир Ніколаєнко

Ви ходите до інших театрів? Які з останніх переглянутих вистав вас вразили і ви б порекомендували переглянути?

Богдан: Мені свого часу дуже сподобалася «Квітка Будяк» Станіслава Моісеєва. Там було все те, що мені до душі: чітка кримінальна історія з кримінальним сюжетом, асоціальна ідеологія, естетика.

Володимир: Ви знаєте, я дуже лінива людина і за браком часу мало ходжу по театрах. Взагалі вистава, яку я зараз ставлю як взірець нашого театру, – це «Річард ІІІ» – там і сучасна сценографія, і музика, і, звичайно ж, гра Богдана Бенюка, який від початку й до фіналу губить людські душі. У нього є цікавий вихід до авансцени, де він начебто захльобується в тій крові, в якій погубив всі ті душі, і каже «Я буду керувати країною, я далі буду працювати, жити, вбивати». Це настільки по-акторськи і режисерськи гарно зроблено.

Ірина: Мене вразила вистава «День тиші» у театрі «Особистості». Вона в мене викликала доволі суперечливі та дивні відчуття. Вперше після вистави у мене в душі був надзвичайний день тиші, мені потрібен був час, щоб знайти слова і описати свої відчуття. Тобто назва цілковито відповідає самій виставі. Кожному порекомендувала б переглянути вистави Британського театру у кіно – це щось неймовірне. Ти приходиш і насолоджуєшся грою, декораціями, сюжетом і хоч вистава йде англійською мовою, але я зрозуміла кожне слово.

Олексій: Всю українську класику однозначно. «Великі комбінатори» з Анатолієм Гнатюком та «Кін IV» з Назаром Задніпровським у головній ролі. Якщо вас цікавить нове, особливе прочитання якогось твору, то можете сходити на виставу «Лимерівна».

Анатолій: Мені дуже сподобалася вистава «Коріолан» Дмитра Богомазова в театрі Івана Франка. Це сучасний театр світового рівня як в режисурі, так і в акторській грі. Ця вистава пройшла для мене на одному диханні і це ніби Шекспір подивився в наш час. «Шельменко-денщик», «Великі комбінатори», «Річард ІІІ» з Бенюком – це те, що треба побачити. У Театрі на Подолі це вистава «Хіба ревуть воли як ясла повні» у постановці Віталія Малахова. У театрі «Сузір'я» це вистава «Постіль брати будете?» у постановці Олексія Павловича Кужельного – я не люблю плакати як глядач, але режисер так розказав історію, а актори так приголомшливо зіграли, що ось це для мене сьогоднішній театр.

Особистості

Актор Олександр Зінєвіч вперше розповів про акторську роботу та захопленням фотографією, поділився...

Колектив Театральної майстерні Миколи Рушковського про команду, основні принципи та цінності,...

Олексій Вертинський та Артем Ємцов про складнощі підготовки до ролей, суть акторської діяльності,...

Улюбленець глядачів Ігор Качур 19 серпня відкриватиме новий сезон театру «Актор» прем'єрною...

Художня керівниця театру КХАТ Катаріна Сінчілло про головні ролі, ювілейний сезон КХАТу та сучасний...

Художній керівник та режисер Театру на Подолі Віталій Малахов розповів Theatre.love про плани у...

Вас може зацікавити