З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Анастасія Зюркалова: «Актриса – це моя професія і для мене вона невіддільна від життя»
Анастасія Зюркалова: «Актриса – це моя професія і для мене вона невіддільна від життя»
Анастасія Зюркалова: «Актриса – це моя професія і для мене вона невіддільна від життя»
Анастасія Зюркалова: «Актриса – це моя професія і для мене вона невіддільна від життя»
Анастасія Зюркалова: «Актриса – це моя професія і для мене вона невіддільна від життя»
43
0
0

Анастасія Зюркалова: «Актриса – це моя професія і для мене вона невіддільна від життя»

«Настю, заспокойся, ти все зможеш. Просто займайся своєю улюбленою справою!»

Справжні герої – це люди, які повністю віддаються своїй професії

Актриса – це моя професія і для мене вона невіддільна від життя. Постійно потрібно шукати новий шлях до свого персонажа, адже кожна роль, скільки б досвіду не було, – це завжди щось нове. Готуючись до будь-якої ролі я спостерігаю, фантазую, поглиблююся в матеріал, роблю свої маленькі дослідження. Є така акторська техніка, коли ти повинен протягом дня жити від імені цього персонажа: робити вчинки, які б він міг зробити, рухатися, як він. Це все допомагає зануритися в матеріал.

Звісно ж, відомі історії, коли актори настільки заглиблюються у свій образ, що потім ще довго від нього відходять. У мене не було такого досвіду, але не тому, що я погано працюю над роллю. Як би сильно ти не любив свою професію, коли закінчується вистава чи знімальний день, потрібно «зняти» з себе образ, як костюм, і піти жити своїм життям. Як на мене, це емоційна професійна гігієна, інакше можна дуже швидко згоріти.

Я вважаю, справжні герої – це люди, які повністю віддаються своїй професії: худнуть для ролей, живуть в психічних лікарнях, аби дослідити, як працює мозок у таких людей. Все це, звичайно, впливає на тебе як на особистість, як на людину. На мене ролі теж впливають, інколи я можу заговорити словами свого персонажа, з його інтонацією чи голосом.

«Настю, заспокойся, ти все зможеш. Просто займайся своєю улюбленою справою!»

Фото з вистави «Антігона»

Кожна нова роль – це вихід із зони комфорту. Тоді щоразу це буде щось нове: ти не будеш повторюватися і будеш різним у нових ролях. Я намагаюся робити саме так, адже кожна роль для мене важлива.

Моя найперша роль – Антігона у дипломній виставі за п’єсою Жана Ануя (режисер – Ігор Славинський). Це було складно і водночас цікаво, тому що Антігона – головна роль і я відчувала надзвичайну відповідальність, чи зможу я. Я довго переживала з цього приводу, а потім сказала собі: «Настю, заспокойся, ти все зможеш. Просто займайся своєю улюбленою справою!» Ще однією дипломною виставою, яка спочатку була лише екзаменом зі сценічної мови, є постановка «Диваки» за оповіданнями Василя Шукшина. Тут я граю роль, яку дуже люблю, – мати. Це цікава характерна роль, якої у мене до того ще не було, і у свої 23 роки я повинна була зіграти 60-річну героїню.

Одна з останніх або, як кажуть, крайніх ролей – це Герлін Келлегер у виставі «Останній день людства» за п’єсою Мартіна Макдони «Сиротливий Захід». Моя героїня – дівчинка підліткового віку, зухвала, але разом з тим дуже тендітна, і тому вона ховається за маскою брутальності та занадтої відвертості. Для мене ця роль важлива, бо це певний крок вперед, ніби перехід на інший рівень.

Фото з вистави «Останній день людства»

Проводжу майстер-класи для дітей з акторської майстерності

Я багато працювала з дітьми і у школах, і на курсах; проводила майстер-класи в таборі «Артек. Буковель» під час літнього кінофестивалю, де я була запрошеною зіркою і ділилася своїм досвідом. Мені подобається працювати з дітьми, коли їм це цікаво, а це завжди відчувається, бо деяким дітям, яких приводять батьки, це не цікаво і не потрібно, а інші, навпаки, проявляють активність. Ти відразу бачиш, де дитина – лідер, а де більш скромна. Майстер-класи з акторської майстерності розвивають емоційний інтелект; допомагають відчути тіло, голос і внутрішню сутність; вчать відчувати партнера і бути в контакті з іншими людьми, самим собою та своїми емоціями.

Фото з вистави «Старий і море»

Сьогодні я проводжу майстер-класи для дітей з акторської майстерності та навчаю їх, а колись наші педагоги, майстри так само вплинули на нас, молодих і зелених студентів, які тільки прийшли навчатися акторській професії. Насамперед, це Микола Миколайович Рушковський, який навчив нас любові до людей, навчив бути не просто актором, а людиною. Як на мене, це найважливіше, бо ти не можеш грати про людей і для людей, якщо ти не є особистістю і не цікавишся Людиною з усіма її вадами та вдачами. Ще один мій вчитель – це Ігор Миколайович Славинський – режисер Театру на Подолі та педагог нашої Майстерні. На жаль, він пішов з життя, але всі його учні згадують про нього з винятковим теплом. Сергій Георгійович Сипливий – актор Театру на Подолі, який займався з нами сценічною мовою; Софія Миколаївна Пісьман – актриса Театру на Подолі, видатна жінка з неймовірним почуттям гумору, яка також викладала нам сценічну мову. Її школа – школа життя для будь-якого актора. І не можу не згадати про Наталію Борисівну Кудрявцеву, нашого майстра з акторської майстерності, яка навчила нас підходити до акторства не просто як до ремесла, а як до чогось надпобутового (російською – «надбытового»).

Фото з вистави «Осадное положение» за А. Камю

Сьогодні в моєму репертуарі є одна вистава для дітей – «Andersen’s Fairy Tales», де я граю капризну королеву, собаку, фіфу-міністра. Для дітей грати класно, ти відчуваєш їх щирість; якщо ти працюєш на повну і вони емоційно реагують та відповідають, то після вистави ти теж виходиш зарядженим та емоційним, тому що відбувся цей контакт. Хоч я завжди була орієнтована на класичну драматургію і мрію спробувати свої сили в шекспірівських чи чеховських п’єсах, але мені цікаво зіграти і дитину, а саме героя книжки Анджели Нанетті «Мій дідусь був черешнею». Це історія про хлопчика Тоніно і його дорослішання. Це дуже цікава книга і, наскільки я знаю, цей матеріал ще не ставили в Києві.

Фото з вистави «Диваки»

Фото з вистави «Безіменна зірка»

Я б хотіла подарувати свій голос мультфільму

Мені завжди було цікаво займатися озвучуванням або дубляжем, тому інколи я робила це для себе, записувала коротенькі твори «в стіл», як кажуть. І ось одного разу я випадково натрапила на соціальний проєкт «Книги, що говорять», де група волонтерів займалася озвученням шкільних творів з української та зарубіжної літератури для дітей з вадами зору. Я дуже радію, що потрапила в цей проєкт, тому що він справді корисний та прищеплює дітям любов до літератури, хоч це і пафосно звучить. На мою думку, якщо твір добре озвучений, то дитина буде більше цікавитися хорошою літературою. Найскладніше в озвучуванні – бути настільки емоційно виразним у голосі, щоб через нього тебе сприйняли. Також важливо бути грамотним – знати мову та наголоси, особливо якщо це озвучення творів для школярів, адже вони повинні чути мову грамотною. І, звісно ж, має значення акторська майстерність: як ти вмієш перевтілюватися та за допомогою голосу робити різних персонажів.

Мені подобається працювати голосом і я б дуже хотіла подарувати свій голос мультфільму – це моя дитяча мрія.

Я – актриса і фотографую переважно акторів

Фото з вистави «Танець Делі»

Захоплення фотографією у мене ще з дитинства. Мені було 12 чи 13, коли я купила сама собі перший фотоапарат з гонорару зі зйомок у фільмі Оксани Байрак. Це була простенька цифрова «мильниця» і я знімала комашок, квіточки, краєвиди, коли ми з батьками подорожували. Коли я подорослішала, то зрозуміла, що мені цікаво спостерігати за життям і вже, навчаючись в університеті, я почала знімати своїх однокурсників, наше життя за лаштунками сцени. Професійно цим займаюся відтоді, як одна знайома попросила зробити їй нові фотографії для акторського портфоліо. Мені так сподобалося, що я можу бути з людиною віч-на-віч, спілкуватися і відкривати її такою, якою навіть вона себе не бачить або не знає, що вирішила зробити це своєю другою професією. Портрети – це більше про психологію, ніж про зображення і техніку.

Так вийшло, оскільки я – актриса, то фотографую переважно акторів. Щоразу я знімаю різних людей з різною психоемоційною природою, зовнішністю, характером. Є актори, яким не подобається позувати перед камерою і вони кажуть: «Зроби зі мною щось, я не люблю фотографуватися», тоді ми знаходимо спільні теми і спілкуємося, вмикаємо музику, танцюємо. Коли людина розуміє, що тут комфортно і безпечно, що зйомка – це зовсім не страшно, то вона розслаблюється, стає більш відкритою. З деякими акторами буває протилежна ситуація: вони настільки вміють фотографуватися, знають свій ракурс і поводяться як моделі, що дуже важко прибрати цю техніку, за якою не видно особистості. Тоді мені потрібно інакше налаштувати цю людину, змушувати її присідати, робити фізичні вправи, щоб вона зняла цей панцир штампованості, розслабилася та стала собою. Щоразу ти маєш знайти підхід до людини, якою б вона не була, адже завдання фотографа – не просто зробити світлини, а розкрити конкретну людину, побачити в ній її саму. Тому найкращий і найважливіший для мене комплімент як для фотографа – «Дякую, ти побачила у мені справжнього мене».

Інтерв’ю: Ярушевська Альона

Читай також:

Майстерня – це те місце, де ти маєш право мріяти і говорити про це не соромлячись

Валерія Федотова: «У виставах теж мають бути задіяні люди, яких ми хочемо обійняти»

Олександра Епштейн: «Позитивні персонажі в моєму житті з самого дитинства»

Особистості

Мені подобається відкривати для себе нові кіно таємниці, рости саме в кіно і бачити свій розвиток,...

У липні я стала режисеркою-постановницею у Київському академічному театрі ляльок і вже поставила...

До Дня народження Богдана Сильвестровича Ступки

Вова Лерт – режисер, який знімає голлівудське кіно в Україні. Кінорежисер, сценарист, випускник...

Я пишу для всіх. Про всіх нас для всіх нас. Найчастіше з іронією, посмішкою і надією.

Вас може зацікавити

Театр у живописі